Може нам треба помолитися?
Скотт Едгар, шт. Юта, США
Навесні 1975 року ми з сім’єю жили у чудовій зеленій сільській місцевості в районі Рейнленд-Пфальц у Західній Німеччині. Однієї дощової неділі, повертаючись додому з церкви, ми зупинилися, щоб поглянути на автомобіль, який загруз однією стороною в багнистому узбіччі дороги на краю лісу. В лісі вже було темно через густі зарості дерев і вечірні сутінки.
Оглянувши автомобіль, що потрапив у таку аварію, ми повернулися до своєї машини й побачили, що вона загрузла в багні. Я не міг здати назад, але міг їхати вперед—у ліс. Ми раніше їздили лісом і знали, що багато лісових доріг перетинаються й можуть згодом вивести нас з лісу, тож ми вирішили їхати вперед, у темряву.
Я швидко зрозумів, що то було помилкове рішення. На вузькій мокрій дорозі було багато багнистих ям, і вона вела все далі й далі вглиб темного лісу. Я намагався утримувати швидкість, бо боявся, що, зупинившись, ми загрузнемо. Прямо перед собою я побачив узвишшя. Здавалося, що воно досить тверде, щоб утримати вагу машини. Мій план полягав у тому, щоб вивезти машину з багна і дати собі час поміркувати. Машина виїхала вгору з грузького місця.
Я вимкнув двигун і вийшов. Фари були вимкнені, і я нічого не бачив. Я знову увімкнув їх, узяв ліхтарик і, оглянувши машину, вирішив, що найкращим рішенням буде заїхати заднім ходом у ліс і зробити сміливий ривок назад тією ж багнистою дорогою.
Я проїхав заднім ходом в ліс стільки, скільки зміг, знову завів двигун, повернув на дорогу і глибоко загруз у багні. Тепер ми потрапили у справжню халепу. Ззовні було абсолютно темно й тихо. Всередині машини сиділи ми з дружиною і троє переляканих дітей.
Я запитав у дружини, чи є у неї ідеї. Через мить вона сказала: “Може нам треба помолитися?” Діти майже відразу заспокоїлися. Я смиренно, але відчайдушно молився про допомогу. Під час молитви в голові промайнула чітка думка: “Одягни на шини ланцюги”.
Стоячи у недільній сукні у багні глибиною 25 см, моя дружина тримала ліхтарик, поки я голими руками розчищав шини й одягав на них ланцюги. З вірою і впевненістю ми знову помолилися і увімкнули двигун. Ми повільно рушили через багно і згодом виїхали на асфальт.
Від радості через те, що багно і темрява залишилися позаду, я мало не забув, Хто допоміг нам виїхати з лісу. Наша п’ятирічна донька нагадала мені, коли сказала: “Тату, Небесний Батько дійсно відповідає на молитви, правда ж?”