Голоси святих останніх днів
Втішення після викидня
Ілюстрація Аллена Гарнса
На вісімнадцятому тижні моєї четвертої вагітності я прокинулася від невеликої кровотечі. Я захвилювалася, коли кровотеча не припинилася, тож вирішила поїхати в лікарню.
Під час довгої поїздки до лікарні я сподівалася, що все буде добре і молилася про це. Найгірше, що може статися, думала я, це те, що лікар пропише кілька днів постільного режиму.
Коли мене прийняли в лікарні, мені зробили кілька аналізів. З’ясувалося, що серце дитини не б’ється. Діагноз був таким: “смерть плоду”. Лікар більше не міг нічого зробити на тому етапі, тож він виписав мене з лікарні.
Я поїхала додому, відчуваючи сум і страх. Я не могла спати тієї ночі. Коли я встала з ліжка наступного ранку, то відчула спонукання піти в храм на ранкову сесію ендаументу.
Майже під кінець сесії мій погляд зосередився на обручці й каблучці на моєму пальці. Вони належали прабабусі, на честь якої мене було названо. Вона померла, коли мені було п’ять років, а нещодавно я прочитала історію її життя. Я згадала, що вона пережила багато викиднів коли їй було за 20.
Увесь ранок я боролася зі сльозами суму і страху, але в ту мить я відчула, як мене огорнула хвиля спокою. Я відчула втішення. Прабабуся пройшла через подібні випробування у своєму житті, і Спаситель допоміг їй. Я відчула впевненість, що Він допоможе й мені.
“Він візьме на Себе їхні недуги, щоб Його нутро сповнилося милості, будучи у плоті, щоб Він міг знати, будучи у плоті, як допомогти Своєму народові в його недугах” (Aлма 7:12).
Я глибоко вдячна за мир, що приносить відвідування храму, за спадок вірних предків і понад усе—за викупительну жертву Спасителя Ісуса Христа.