Узи, що поєднують
“[Будь] єпископом для Мого народу, каже Господь, не іменем лише, а й ділом” (УЗ 117:11).
“М-м-м… це не можливо!”—сказав Раян своєму відображенню у дзеркалі. Він дивився на обвислі кінці своєї краватки. У нього було півгодини, щоб розібратися з цією проблемою. Чому це так важко?
Мама постукала у двері ванної. —Раяне?—сказала вона тихенько.
—Заходь,—пробурмотів він.
Відчинивши двері, мама посміхнулася до нього: “Ну як, виходить?”
—Не дуже,—сказав він.—Я б хотів, щоб вона виглядала так, як татова.
Легка тінь пробігла по маминому обличчю, а потім зникла. Раян пошкодував, що згадав про батька, але вже нічого не вдієш.
Мама переплела кінці краватки. “Як ти думаєш, ми зможемо це зробити за допомогою довідника скаута?” Вона пішла, щоб узяти його.
Раянові здавалося смішним, що він, доживши до 12 років, не навчився зав’язувати краватку. Батько завжди зав’язував йому краватку. Але тепер батько і мама були розлучені, й батько жив у іншому кінці міста.
Мама повернулася з книгою, відкритою на потрібній сторінці. “Давай я спробую”,—попросила вона.
“Добре”,—сказав Раян, намагаючись бути ввічливим. Мама була розумною, але вона не була знавцем у зав’язуванні вузлів.
Мамин вузол був схожим на орігамі. Вона розв’язала шовкову тканину і почала все спочатку. Після ще однієї
невдалої спроби вона важко зітхнула.
Раптом у ванну забігла старша сестра Раяна, Кеті. “Раяне! Що там з твоєю краваткою?”—запитала вона, нібито його краватка була схожою на якогось мутанта.
“Нічого!— відповіла мама, намагаючись надати тканині форми.—Це безнадійно…”
“Я запізнюся”,—сказав Раян, намагаючись не показувати, наскільки він був розстроєний. Але він був розстроєний. Він мав уперше розносити причастя з того часу, як його висвятили у диякони, а краватка мала жахливий вигляд.
“Знаєш, ти не можеш у такому вигляді розносити причастя”,—сказала Кеті.
Мама легенько виштовхала її з ванни, а потім повернулася. “У мене є ідея”,— сказала вона.
Раян подивився на неї з недовірою.
“А що коли ти побіжиш до церкви раніше і попросиш єпископа зробити це?”
Єпископа? Як незручно! Раян подумав, що краще залишиться вдома, ніж піде до каплиці з цією краваткою в руках і на очах у всіх підійде до єпископа.
“Я переконана, що він завжди допомагає Пітеру зав’язувати краватку”,— сказала мама.
Пітер був сином єпископа. “Сумніваюся”,—сказав Раян. Він похмуро поглянув у дзеркало і потягнув за краватку.
Коли Раян підійшов до дверей каплиці, то відчув, як його обличчя почервоніло від відчуття приниженості. Що подумають інші хлопці, якщо вони побачать, що він просить єпископа? Чому мама не змогла це зробити? Він уже подумав про те, щоб повернутися назад. Але потім спокійне, але сильне відчуття спонукало його йти до каплиці й запевнило, що все буде гаразд.
Він глибоко вдихнув і пройшов у двері. Раян прийшов рано, тож у каплиці не було майже нікого, крім органіста і кількох людей, які сиділи у перших рядах. Там також був і єпископ Андерсон. Він сидів, схиливши голову, і спокійно читав Писання. Саме в ту мить єпископ подивився на Раяна. Він відклав Писання й попрямував проходом. Єпископ простягнув свою руку.
“Радий бачити тебе, Раяне. Ти радий, що будеш розносити сьогодні причастя?”—запитав він.
“Знаєте, у мене невеличка проблема”,—сказав Раян.
“Не хвилюйся. Спочатку всі нервують. Я наступив одній жінці на ногу, коли був у твоєму віці. Але все закінчилося добре”.
“У мене інше”,—сказав Раян, витягаючи свою краватку.
“Ага. Ходімо зі мною”,—сказав єпископ.
Обидва вони вийшли у фойє. Єпископ показав Раяну, що куди загинати, і перш ніж Раян опам’ятався, краватку було зав’язано красивим вузлом. Єпископ Андерсон не насміхався з нього і не показував своїм виглядом, що Раян уже мав би досі цього навчитися. Він також не робив вигляду, ніби йому шкода Раяна.
“Я вдячний, що ти попросив мене допомогти тобі”,—сказав єпископ Андерсон, коли вони поверталися до каплиці.
Раян кивнув. Йому й досі було незручно, але вже набагато менше, після того як він був у краватці.
Єпископ поклав руку Раянові на плече. “Цей приход подібний до великої сім’ї, і я завжди почуваю себе краще, коли люди у цій сім’ї відчувають опіку”. Потім він пішов до президії.
Коли Раян розносив причастя, то бачив знайомі усміхнені обличчя. Він думав про сказане єпископом. Цей приход був подібний до великої сім’ї, і це сім’я, до якої він хотів належати.