Відстоювати те, у що ми віримо
Ми живемо у світі, де багато людей називають зло добром, добро злом, а ми повинні відстоювати добро. Далі наведені свідчення молодих людей, які відстоювали те, у що вони вірять. Вони не сперечалися і не відповідали гнівно чи недоброзичливо. Вони виявляли “і сміливість, і люб’язність”1 та, внаслідок цього, зміцнили інших (див. 3 Нефій 12:44–45).
Мій брат відмовився пити шампанське
У Франції служба у Збройних силах є обов’язковою. Мій 20-річний молодший брат Луї вирішив піти до військового училища, аби стати лейтенантом. У кінці навчання відбувалася церемонія принесення присяги для нових офіцерів. Кожен по черзі повторював девіз полку. Потім він мав випити бокал шампанського, в якому плавала троянда, а квітку з’їсти. Ця традиція була започаткована Наполеоном Бонапартом, і жоден офіцер з того часу не порушував її.
Луї сказав полковнику, що його релігійні переконання не дозволяють йому вживати алкоголь. Крижана тиша була відповіддю на прохання Луї зробити для нього виняток. Полковник підвівся. Замість того, щоб змусити Луї випити шампанське, він привітав його за дотримання своїх принципів попри тиск обставин і сказав, що з гордістю вітає такого чеснотного чоловіка у своєму полку. Вони замінили шампанське іншим напоєм, і Луї взяв участь у церемонії присяги.
П’єр Антьєн, Франція
Мене запросили на шалену вечірку
Після коледжу разом зі своєю сестрою Грейс і ще кількома святими останніх днів я працювала в одній фірмі. Наші роботодавці не були членами Церкви. Коли моя сестра заручилася, наша роботодавець запланувала для неї сюрприз—вечірку для дівчат. Я сподівалася, що вона поважатиме наші норми, але натомість вона замовила алкогольні напої, чоловіка-танцюриста і непристойне відео.
Перед вечіркою я відчула шепіт Святого Духа, Який спонукав мене нагадати начальниці про наші норми. Я взяла в руки свій медальйон Товариства молодих жінок і подумала про всі зусилля і жертви, на які пішла заради того, щоб виконати програму Особистий розвиток, перебуваючи в Товаристві молодих жінок. Я молилася, аби мати змогу в цей час піднятися трохи вище. Я надіслала начальниці повідомлення про своє занепокоєння, думаючи, що це її образить. Однак моїм найбільшим бажанням було зробити приємне Небесному Батькові.
Коли вечірка почалася, начальниця не розмовляла зі мною і навіть не усміхалася мені. Однак вона відмінила танцюриста і відео.
Кілька наступних днів після вечірки начальниця не розмовляла зі мною і не жартувала, як це було до вечірки. Однак я почувала себе зручно, бо знала, що Бог був задоволений тим, що я зробила. Приблизно через тиждень мої стосунки з начальницею нормалізувалися. Я знаю, що Бог пом’якшив її серце і допоміг зрозуміти, що я живу відповідно до того, у що вірю.
Лемі Лабітаг, Долина Кагаян, Філіппіни
Я почула на заняттях непристойну мову
Коли мені було років 18, я займалася на курсах шиття. Одного дня троє дівчат, які сиділи десь за метр від мене, почали вживати непристойні слова. Я не знала, чи слід мені проігнорувати їх, аби уникнути конфлікту, чи я маю відстоювати свої норми й попросити їх замовчати. Зрештою я сказала, як можна більш ввічливо: “Вибачте, але чи не могли б ви слідкувати за своєю мовою?”
Найстарша з дівчат поглянула на мене і сказала: “Ми будемо розмовляти так, як нам хочеться”.
Я відповіла: “Але чи треба вживати такі слова? Вони мене ображають”.
Вона сказала: “То не слухай”.
Я почала сердитися і сказала: “Важко не слухати, коли ви так голосно розмовляєте”.
Дівчина відповіла: “Іди звідси”.
Я здалася. Я була розстроєна через дівчат, але ще більше через себе. Я не могла повірити, що дозволила собі такий сердитий тон голосу. Дівчата продовжували казати погані слова, і тепер всі були роздратовані.
Після того як я заспокоїлася, то побачила, що у дівчат щось не працювало у швейній машинці. Я знала, що то була за несправність, бо раніше у мене була така ж сама. Тож я показала їм, як її усунути. Я бачила, як змінився вираз обличчя найстаршої дівчини. “Слухай,–сказала вона,—пробач нам”. Я не могла повірити—вона вибачалася. “Пробачте і ви мені,—сказала я.—Я не повинна була так розсердитися”.
Я повернулася до своєї швейної машинки і більше не почула жодного поганого слова. Той випадок навчив мене, що наші слова не завжди можуть змінювати поведінку інших людей, але доброта і служіння—дуже часто здатні це робити.
Кеті Пайк, шт. Юта, США
Я відстоював служіння на місії
Я приєднався до Церкви, коли мені було 19 років, будучи другим з трьох синів і єдиним святим останніх днів у своїй сім ’ї. Невдовзі після хрищення я почав відчувати бажання служити на місії. Через рік Дух сказав мені, що я маю вирушати. Я поговорив з мамою, яка вважала, що моє рішення було неправильним. Я почекав ще один рік, але бажання служити на місії ніколи мене не залишало. Протягом того року я вивчав Писання, заощаджував гроші, готував документи і проходив медичний огляд. А після того як усе було завершено, я чекав відповіді від Господа. Невдовзі я отримав покликання служити в Бразильській місії Кампінас.
Мої батьки все ще були проти. Я постився і молився не приховуючись, розповідаючи Небесному Батькові про свої страхи. Я просив Його зворушити серце мого земного батька. Він так і зробив. На мій подив батько прийшов на прощальну вечірку, влаштовану друзями в суботу напередодні від’їзду. А у понеділок батько відвіз мене в аеропорт.
Під час місії я відчував любов Господа, проповідуючи євангелію. Мама не перестала бути моєю мамою, і коли я повернувся додому, вона першою обняла мене.
Я зрозумів, що служіння на місії—це більше ніж обов’язок. Це—привілей і чудовий час зростання та навчання.
Клейсон Веллінгтон Аморім Брито, Параіба, Бразилія
Я свідчив про Бога
Як студент-першокурсник найкращого університету в своїй країні, я відчував, що маю докладати всі свої зусилля. Однак настали випробування, і я почав ставити під сумнів свою віру в євангелію, коли багато викладачів пояснювали те, що, на їхню думку, було “реальністю”. Багато моїх одногрупників піддались цьому впливу. У такому оточенні було важко триматися християнських цінностей. Я подумав про те, щоб кинути навчання, але вирішив, що краще мені продовжити. Я пояснював собі це тим, що якщо лише небагато людей були достойні вступу до такого університету, а серед тих небагатьох було лише кілька святих останніх днів, тоді я маю залишитися і відстоювати істину.
Мій викладач з біології, який сам заявив про те, що є атеїстом, викладав предмет, не маючи ні найменшої віри у Вищого Творця. Однак чим більше я слухав, тим більше я переконувався, що є Вищий Творець—Бог Батько,—Який створив усе. Інші сперечалися, що ця думка не має жодного сенсу. Наші дебати ставали все напруженішими. Я мав гаряче бажання підняти руку і пояснити, що я вірю в Бога Творця.
Настав час давати свої коментарі. У моєму університеті було нормою плескати в долоні, кричати або невдоволено вигукувати, коли хтось ділився своїми ідеями. Я сміливо встав і просто сказав з протилежного кінця: “Віра в Бога може здаватися вам нісенітницею в цю мить, але настане день, коли ви зрозумієте її важливість так само чітко, як я зараз”.
З того часу я ніколи не чув на свою адресу невдоволених вигуків, коли відстоював свої вірування. З того часу я сягнув більших успіхів у навчанні, у стосунках з іншими людьми та в духовному розвитку. Я почав брати активну участь у студентських заходах, і мене обирали на деякі студентські посади.
Я зрозумів, що відстоювання істини хоча б один раз впливає на наші майбутні рішення.
Вінс А. Молехан мол., Міндано, Філіппіни