Як Ерік навчився довіряти Богові
Цей юнак з Гани знає, що навіть коли в житті все здається безнадійним, ви завжди можете покладатися на Небесного Батька.
Будучи далеко від дому, Ерік під час молитви загортається в ковдру, виготовлену в Гані. “Ковдра нагадує мені про мій земний дім,—каже Ерік, а молитва нагадує про мій небесний дім”.
Коли 21-річному Еріку Аялі з міста Текіман, Гана, було 3 роки, він разом з матір’ю був на вуличному базарчику. В цей час один водій втратив контроль над своїм автомобілем і врізався в них.
“Спочатку він вдарив мою матір і зламав їй ногу,—розповідає Ерік.— Потім він тягнув мене по дорозі, поки моє тіло не скотилося в каналізацію. Всі вирішили, що я помер, і мене відвезли морг. Коли працівник моргу готував моє тіло, то помітив, що я все ще живий. Мене швидко перевезли до лікарні”.
Після того Ерік, у якого паралізувало нижні кінцівки, мав долати постійні труднощі, оскільки зростав, не маючи можливості пересуватися ногами. Згодом він отримав підпорки для ніг, які давали йому можливість стояти, але невдовзі він з них виріс, а придбати нові не вистачало коштів. Йому дали маленький інвалідний візок, але він виріс і з нього також. Його ноги всохли, іноді їх скручували судоми, а стопи деформувалися.
У Гані люди з фізичними вадами часто вважаються тягарем. Сім’я Еріка була небагатою, грошей на медичне лікування не було. Коли Еріку було років 10, у нього з’явилися виразки, оскільки він мало рухався і сидів на дерев’яній або цементній поверхні. Виразки гнили постійно, сочилися і жахливо смерділи.
Навіс, де Ерік жив багато років, усе ще стоїть за домом, у якому живе його сім’я.
Через це Ерік жив на вулиці, на лавці під навісом. Його мати Люсі і сестри приносили їжу, прали одяг і допомагали митися. Часто Ерік мок під дощем і замерзав холодними ночами. Він навчився любити ранкове сонце, бо воно приносило тепло. Надто бідний, щоб ходити до школи, і неспроможний працювати, він роками сидів під навісом, зрідка виїжджаючи на своєму інвалідному візку на сусідні вулиці.
Початок віри
Замість того, щоб озлобитися, “я почав любити Бога і вірити в Нього,—розповідає Ерік.— Ніхто мені про Нього не розповідав, але я міг бачити Його творіння, і міг бачити добро і зло в людях. Іноді важко в Нього вірити, коли життя важке. Але потім я бачив, як щось хороше відбувається в моєму житті й казав: “Бачите, Бог дійсно поруч, і це прекрасно”.
Ніхто не вчив Еріка молитися, але він почав звертатися до Бога. Він отримував відповіді—коли хворів, несподівано приходив лікар; коли він просив про полегшення від виразок,—вони загоїлися; коли він виріс з маленького інвалідного візка, добрий незнайомець приніс йому більшого. “Бог зробив багато добра в моєму житті”,—каже він.
Однак іноді Ерік впадав у розпач. Він плакав, коли відчував біль і голод. “Я вирішив: “Якщо я хочу бути щасливим—це залежить від мене,—згадує він.— Я змушував себе усміхатися. Якщо у мене не було такого бажання, то я боявся, що перетворюся на щось погане”. Зокрема, коли він бачив, як його друзі п’ють і вживають наркотики, його серце підказувало, що так не треба робити.
Потім, і це здавалося дивом, у 14-річному віці Еріка прийняли до школи. Його мати, куховарячи для інших людей, назбирала достатньо коштів, щоб купити йому форму і заплатити за книги і навчання. У школі “я не міг виходити на вулицю, щоб займатися фізичними вправами з іншими,—розповідає він,—тож я залишався у класі й постійно навчався”. Він здивував директора школи найвищими оцінками з математики, читання і письма.
Медсестра з лікарні подарувала новий триколісний велосипед, щоб Ерік міг крутити педалі руками; таким чином йому було легше добиратися до школи. Але коли Ерік багато рухався, виразки знову відкрилися. Вони знову інфікувалися, а коли почали сочитися, це знову супроводжувалося жахливим запахом. Учні скаржилися, що навколо Еріка літає багато мух. Йому було 17, коли директор школи попросив його повернутися додому й вилікуватися, інакше він не зможе ходити до школи.
У батька Еріка була малесенька ферма в селі. Він забирав сім’ю працювати на фермі, але Ерік залишався вдома сам під своїм навісом. Тим часом його виразки збільшилися і перетворилися на великі рани, а інфекція проникла в кістки. Таке захворювання під назвою остеомеліт, загрожує життю.
Розмова з обруні
Коли Еріку було 18 років, він побачив, як його друг Еммануель Офосу-хене розмовляє англійською з обруні (білою людиною). Обруні був мормонським місіонером, старійшиною Олдом. “Я розмовляв лише мовою тві, але Еммануель перекладав для мене: “Я настільки хворий, що, мабуть, скоро помру. Чи можете ви мені допомогти дізнатися, що робити, аби потрапити на небо?”
“Старійшина Олд і його африканський напарник сіли біля мене і навчали. Чомусь вони почали зі Слова мудрості. Я знав, що вони кажуть правду, бо я вже знав, що кава і тютюн є некорисними”. Вони також дали Еріку буклет про відновлену євангелію Ісуса Христа і запросили його до церкви.
“Коли я прийшов, то побачив, що Церква відрізнялася,—розповідає він.— В ній було благоговійно”. Хоча йому доводилося годину добиратися на своєму візку до церкви, Еріку подобалися збори. “Я хотів під’їхати вперед і бути з людьми,—розповідає він.— Але я залишався позаду, бо знав, що від мене погано пахне”.
Ерік сказав місіонерам: “Те, чого я навчився, є істиною”. Він також сказав їм, що хоче охриститися, але лікарі застерігали, що йому не можна мочити свої рани. “Я вірю, що Бог мені дасть відповідь”,—сказав він. Ерік ходив до церкви майже рік, але потім він став надто хворий і слабкий, щоб самостійно доїжджати на інвалідному візку на збори.
Мати Еріка, Люсі, зустрілася з місіонерами, вивчала євангелію і охристилася в 2015 році. Але оскільки її зламана нога ніколи не лікувалася належним чином, їй було боляче ходити. Відвідування зборів для неї також було випробуванням.
Згодом Еріка знову забрали в лікарню. У Гані пацієнти мають самостійно забезпечувати себе водою, їжею, постіллю, медикаментами і перев’язочним матеріалом. Якщо у них немає грошей, їх не лікують. Мати і сестри Еріка робили все можливе. Ерік нечасто отримував їжу і медикаментозне лікування, тож він ставав все слабкішим.
Несподіваний візит
Тоді до Еріка хтось несподівано прийшов. Місіонерки, сестра Пепра і сестра Нафуна побачили його фоторафію в церкві і прийшли провідати в лікарні та принесли їжу. Минув рік з того часу, як він не приходив до церкви, але він сказав, що все ще хоче охриститися.
Через кілька днів сестра Еріка прийшла до нього і побачила, що він дуже хворий. Вона побігла додому і сказала про це матері. Хоча у матері внаслідок аварії була пошкоджена нога, вона пішла до лікарні, здригаючись від болю в кожному кроці. “Ти повинен повернутися додому,—сказала вона Еріку.— Якщо ти помреш, я хочу, щоб ти принаймні був поруч”.
Наступного ранку сестри-місіонерки прийшли в їхній дім. “Тебе не було в лікарні,—сказала сестра Пепра.— То ж ми прийшли сюди”. Разом з ними були старійшина і сестра Вуд, літня місіонерська подружня пара з Нової Зеландії. Вони склали перелік потреб і пообіцяли повернутися.
Через кілька днів батько Еріка забрав сім’ю на ферму—окрім Еріка, який знову залишився один без їжі чи води. Коли старійшина та сестра Вуд повернулися і побачили, що Ерік лежить сам, голодний, то принесли йому їжу й воду. Наступного дня вони повернулися й помітили рідину, яка стікала з його ноги й побачили відкриту виразку на стегні. Вони негайно відвезли Еріка знову до лікарні.
Вуди дізналися про медичну гуманітарну бригаду зі Сполучених Штатів, яка приїжджає до Гани. Та бригада безкоштовно б прооперувала Еріка. Хірург лікував виразку на нозі Еріка. Але коли він побачив кількість ран, а також захворювання на остеомеліт, то вирішив, що не може виконати все необхідне лікування в Гані. На основі його рекомендації гуманітарна організаця ініціювала процес, внаслідок якого Еріка згодом перевезли до Сполучених Штатів на додаткове лікування, щоб остаточно вилікувати рани. Крім того, у притулку в Віннебі, Гана, яким керували члени Церкви, погодилися, що Ерік буде жити у них після повернення, аби він міг відвідувати школу й закінчити освіту.
Перебуваючи в Юті для проведення операції, Ерік приїхав до фонтану, в якому відображається Солт-Лейкський храм. Ерік каже, що йому подобається відчуття спокою, яке його огортає біля Солт-Лейкського храму.
Господь відкрив шлях
Старійшина Вуд, за фахом інженер, переналаштував триколісний ручний велосипед Еріка. Він також зробив капітальний ремонт його інвалідного візка. Він також порадився з президентом Касграве, який очолював Місію Кумасі в Гані й був лікарем. Вони відчули, що Еріка можна охристити, якщо будуть вжиті відповідні запобіжні заходи.
Ерік показує свій триколісний велосипед матері та рідним після того, як літні місіонери його відремонтували.
“Старійшина Вуд обгорнув моє тіло целофаном, закріпив його скотчем,—розповідає Ерік.— Потім він відніс мене у христильну купіль, наповнену водою, до якої додали дезинфікуюючий розчин. Я охристився 26 червня 2016 року”. Ерік покладався на Господа, і Господь відкрив для нього шлях.
Сьогодні Ерік навчається, щоб стати фахівцем з обслуговування комп’ютерів. Але він також відчуває, що може впливати на інших за допомогою музики—він любить співати реп мовою тві. Його оптимістичне послання містить розповідь про те, як Бог його спас. Один з його улюблених віршів такий: “Сподіва[йся] на Бога і жив[и]” (Aлма 37:47). І він, як і раніше, каже: “Я бачу Бога в усьому”.
Він додає: “Я не хочу, щоб хтось подумав, що спосіб, у який Небесний Батько благословив мене, буде таким самим, у який Він благословить їх. Але Він благословить тих, хто покладається на Нього. Коли вам доводиться долати труднощі, моліться і довіряйте Богові”.
Ерік сподівається на велике майбутнє. Він навчається, щоб стати фахівцем з комп’ютерної техніки, і також відчуває, що може надихати інших за допомогою музики.