Спадок любові й служіння
Прощання для громадськості з Президентом Томасом С. Монсоном відбулося у Конференц-центрі 11 січня 2018 року. Поховальна служба відбулася наступного дня у Конференц-центрі. Приватна поховальна служба відбулася після полудня того ж дня на цвинтарі у Солт-Лейк-Сіті.
Це для мене благословення—стояти цього дня перед вами й ділитися спогадами про мого батька, Президента Томаса Спенсера Монсона, 16-го Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Сьогодні цей Конференц-центр заповнений вашою любовʼю й вашими молитвами. Я дякую усім вам за вашу присутність і підтримку.
Ми, його сімʼя, хочемо подякувати величезній кількості людей, які благословили нашого батька своїм служінням і своєю турботою. Ми щиро дякуємо президенту Генрі Б. Айрінгу і президенту Дітеру Ф. Ухтдорфу. Ми дякуємо кожному члену Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Ми також дякуємо багатьом іншим генеральним авторитетам та вищим чинам Церкви. Персонал офісу Президента Монсона та інші співробітники—неперевершені. Співробітники служби безпеки мого батька, зокрема Трейсі Монсон і Ден Стівенс, служили винятково професійно й турботливо. Ми дуже дякуємо медичним сестрам-доглядальницям, особливо сестрі Аліс Уолкер. Ми вдячні за відданих своїй справі терапевтів, стоматологів та лікарів мого батька, зокрема його терапевту, лікарю Расселу Максвеллу. Усі ви були дивовижні у своїй постійній, співчутливій турботі.
Я хочу подякувати своєму чоловіку, Роджеру, та нашим дітям за те, що підтримували мене, коли я служила моєму батьку та їхньому дідусю.
Дорогий батьку, то було священним благословенням і честю піклуватися про тебе, як про це просила моя любляча мати. Я знаю, що навколо нас були ангели, щоб підтримувати нас1.
Нарешті, я хочу подякувати вам, членам Церкви. Ваші щоденні молитви за мого батька упродовж 54 років, коли він служив апостолом, а потім Президентом Церкви, не минули даром.
Сьогодні я глибоко вдячна за мого батька і створений ним спадок—спадок любові й служіння. Мій батько, хоч і був пророком, знав, що він недосконалий. Усім своїм серцем він смиренно покладався на нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа й старався бути схожим на Нього. Десь рік тому він працював у своєму офісі. Номер журналу Ensign був відкритий там, де була його фотографія. Мій батько вказав на фотографію і сказав: “Я знаю його. Він старався робити все, що міг”.
Спадок любові
Президент Монсон, просто “стараючись робити все, що міг”, залишив незабутній спадок любові. Він любив Господа, і він любив людей. Він бачив наш потенціал і щиро вірив у нашу здатність змінюватися й розвиватися завдяки Спокуті Ісуса Христа.
Він любив своїх батьків, своїх рідних братів і сестер та всю свою родину. Він любив свою дорогу вічну супутницю—свою прекрасну, спокійну, вірну прихильницю й помічницю, Френсіс. Він любив свою сім’ю і кожного зі своїх місіонерів у східній Канаді. Особливо він любив своїх онуків. Хоч його графік був напружений, та все ж він залишив їм безліч спогадів про себе. Він по-справжньому цікавився життям кожного з них.
Зовсім незнайомі з Президентом Монсоном люди також відчували його любов. Одного разу, відвідуючи місцеву медичну установу, він потис руку чоловіку в інвалідному візку. Той чоловік глянув на нього й соромʼязливо сказав: “Президенте Монсон, ви потиснули мені руку, а мені треба, щоб ви мене обняли”. Не вагаючись, тато нахилився до того милого чоловіка й ніжно обняв його.
Мій тато часто повторював цю велику Спасителеву заповідь:
“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою.
Це найбільша й найперша заповідь.
А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе”2.
Він також вибрав жити за цією заповіддю кожний день.
Спадок служіння
У пʼєсі Два веронці Вільям Шекспір мудро зазначив: “Не любить той, хто свою любов не виявляє”3. Мій батько це добре розумів і виявляв свою любов до інших, наслідуючи приклад Спасителя: “Ходив Він, добро чинячи, … бо Бог був із Ним”4. Мій батько провів усе своє життя у служінні іншим.
У мене був привілей супроводжувати свого батька під час багатьох його особистих візитів. Ми регулярно відвідували 98-річного старійшину Глена Радда, давнього друга мого батька. Якось між нашими візитами до нього часу пройшло трохи більше, ніж завжди. Одного дня до секретаря в офісі мого батька подзвонив старійшина Радд. Він спитав: “А Президент Монсон провідує хворих, стражденних і стареньких? Якщо так, то до них належу і я!” Ми швидко зреагували на це й поїхали до нього додому. Після того візиту тато повернув до мене своє усміхнене обличчя й сказав: “Енн, я відчуваю, ми сьогодні зробили добру справу”.
Бажання мого батька служити іншим часто було більшим, ніж його можливість служити їм, оскільки він мав численні обовʼязки. Він сміливо знаходив рішення—доручав комусь виконати необхідне служіння від його імені. Він телефонував ретельно підібраним людям і казав: “Це мій друг Мек? Це Том. Чи не хотілося б тобі сьогодні намалювати щось яскраве на своїй душі?” У перекладі це означало, що Президенту Монсону була потрібна “послуга в служінні”. І “Мек” з радістю погоджувався виконати його прохання.
Нам непотрібно бути Президентом Церкви, щоб помічати потреби інших і “намалювати щось яскраве на своїй душі”. Мій тато діяв ось за таким почуттям, яке часто приходило до нього: “Добре було б це зробити”, і виявлялося, що це ставало відповіддю на чиюсь молитву. Якщо ми дослухаємося до підказок Духа, наші прості вияви служіння також можуть бути відповідями на молитви і ми можемо збільшувати цей спадок, служачи іншим.
Трохи більше року тому ми з батьком відвідали ще одного його давнього друга, якому було 94 роки і який був дуже хворим. Розкотистим голосом мій батько сказав: “Це мій друг Брент Гоутс?” Брат Гоутс розплющив очі і з великим зусиллям та хвилюванням сказав: “Томе, ти прийшов. Чудово. Чудово”.
Тато пояснив: “А де ж мені зараз бути, як не тут біля тебе. Саме тут Господь і хотів, щоб я був”. Мій батько розмовляв з ним так, неначе обидва вони були знову молоді і Брент був енергійним, дієздатним чоловіком; потім він дав брату Гоутсу благословення священства. Коли ми пішли від нього, мій батько сказав: “Господь дав нам священство, щоб служити іншим і благословляти їх. Це велике благословення—відвідати свого друга й дати йому знати, що про нього памʼятають. Я відчуваю, Енн, ми сьогодні зробили добру справу”. Того дня з обличчя мого батька не сходила усмішка. Він насвистував. Він був радісний.
Спостерігаючи за своїм татом, я усвідомила, що він знав, як знайти справжню радість. Завдяки своєму відданому служінню він засвоїв, що радість приходить через любов до Господа та служіння своїм ближнім. Ця радість доступна для всіх нас. Немає кращого способу вшанувати мого батька, пророка, а також вшановувати нашого Спасителя Ісуса Христа, ніж жити кожного дня так, щоб наприкінці його ми могли щиро сказати: “Я відчуваю, що сьогодні мені вдалося зробити добру справу”.
У мене є свідчення. Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів—істинна. Я знаю, що Бог живий і любить Своїх дітей. Дякую усім вам, хто любив і шанував мого батька, Президента Томаса С. Монсона. Нехай кожний з нас продовжує йти за Господнім пророком. Дивімося ж на Христа, нашого досконалого Господа і Викупителя як на вічний приклад для нас. Я щиро молюся, щоб мій дорогий батько, а одного дня і всі ми почули ці слова: “Гаразд, рабе добрий і вірний! … увійди до радощів пана свого!”5
Я кажу це в ім’я Ісуса Христа, амінь.