Розділ 14

“Можливе все Богові”

“Природа цих вимог до нас така, що жодна людина не може виконати їх без допомоги Всемогутнього. … Він пообіцяв цю допомогу”.

З життя Лоренцо Сноу

Президент Лоренцо Сноу був трудівником, який дотримувався своєї ж, неодноразово повторюваної, поради: “Ми повинні напружуватися. … Нам не годиться залишатися лінивими і нічим не займатися”¹. Однак він визнавав, що у своєму бажанні будувати Боже царство його власних старань ніколи не буде достатньо без милості Бога—або “надприродної допомоги”², як він часто її називав. Отже він, закликаючи членів Церкви багато працювати над “розвиненням [праведних] принципів”, у той же час заявляв, що “як святі останніх днів, ми повинні розуміти й тримати міцно в пам’яті, що спасіння приходить через Божу милість”³. Він свідчив, що Бог додасть до наших старань Свою силу: “Де Господь ставить нас, там ми й повинні стояти; коли Він вимагає від нас напружитися, щоб підтримати ці святі принципи, то ми так і повинні робити; тільки про це нам і потрібно турбуватися, а про решту потурбується Небесний Батько”⁴.

Сестра Президента Сноу, Елайза, зауважила, що він віддано жив за цим вченням. Вона описувала його як чоловіка, що мав “непохитну впевненість в допомозі [Божої] сили і милості”. Вона казала, що він “знав, кому довіряв”, і тому був здатний витерпіти “будь-які нестатки, будь-який спротив” і “подолати будь-які перешкоди”⁵.

Лоренцо Сноу виявив свою впевненість в силі Божої допомоги, направляючись на місію в Англію у 1840 р. Упродовж 42-х днів він та інші пасажири, перетинаючи Атлантичний океан, пережили три великі шторми. Пізніше він розповідав, що це були жахливі шторми—-шторми, які навіть бувалі моряки називали дуже небезпечними”. Він помітив відмінність між його реакцією на ті шторми і реакцією декого з пасажирів: “У багатьох випадках, м’яко кажучи, видовище було страшенно жахливим. Мене і не дивувало, що чоловіки, жінки і діти, які не були навчені довірятися Богу, заламували собі руки в душевних стражданнях і ридали. А я довірився Тому, Хто сотворив моря і визначив їхні межі. Я мав від Нього доручення і знав: я посланий на цю місію повноваженням, яке Він визнає, і хоч стихії лютують і корабель кидають і б’ють величезні хвилі, за кермом—Він і моє життя було у безпеці під Його опікою”⁶.

Через багато років, коли Лоренцо Сноу став Президентом Церкви, він знову знайшов заспокоєння, знаючи, що Господь був за кермом. На зборах, що відбулися 13 вересня 1898 р., Кворум Дванадцятьох Апостолів одностайно виявив свою прихильність до нього і підтримав як Президента Церкви. У записах про ті збори сказано, що після цього він піднявся і сказав, що “у нього немає жодної підстави, такої, як неспроможність і т.д., щоб не прийняти величезні обов’язки, які треба виконувати на цій посаді. … Він відчував, що повинен робити все, на що здатний, і покладатися на Господа”⁷. [Див. рекомендацію 1 на с. 190].

Учення Лоренцо Сноу

З Божою допомогою ми можемо виконати все, що від нас вимагається.

Я хочу говорити так, щоб це було для нашого напучення і взаємного вдосконалення в тому, що стосується нашого спасіння. Тому мені потрібна віра і молитви всіх, хто сподівається на Господа в отриманні настанов і подальшого знання.

Нам слід усвідомити, в яких стосунках ми перебуваємо з Господом нашим Богом, і якою є особлива позиція, яку ми займаємо. Щоб належно виконувати передані нам обов’язки, нам потрібна надприродна допомога. …

… Ісус сказав юнаку, який підійшов до Нього, бажаючи знати, що він повинен робити, аби успадкувати вічне життя,—“виконуй заповіді”. Юнак відповів, що виконував ці, вказані Ним заповіді, змалку. Спаситель, дивлячись на нього, побачив, що йому чогось таки бракує. Юнак виконував моральний закон, закон, даний Мойсею, і за це Ісус любив його, але Він все ж бачив, що одного йому не вистачає. Юнак був багачем, він був впливовим у світі завдяки своєму надзвичайному багатству. Ісус знав, що перш, ніж він зможе підняти його (або будь-яку іншу людину) в целестіальний світ, необхідно, щоб він підкорився усьому і побачив, що найважливішим є послушність целестіальному закону. Ісус знав, що вимагається від кожної людини, аби їй отримати небесний вінець, а вимагається ось що: ніщо не повинно бути дорожчим, ніж послушність вимогам небес. Спаситель бачив: цей юнак прикипів душею до чогось, що не узгоджується із законом целестіального царства. Можливо, він бачив у юнакові схильність твердо триматися серцем того, що було шкідливим для нього і що робило дотримання всіх вимог євангелії незручним або неможливим, тож Він сказав, що юнак повинен продати все, що має, і “убогим розда[ти]” та й іти за Ним.

Цей наказ засмутив і зажурив юнака. Він дивився на багатство як на найважливішу мету життя, бо воно робить його впливовим у світі і дає все, що він тільки побажає; воно приносить йому благословення та радощі життя і піднімає його на високі позиції у суспільстві. У нього в голові ніяк не вкладалося, що людина здобуває ці благословення, радощі і привілеї життя і те, чого бажала його натура, не маючи такого багатства, як було в нього. Але євангелія за своєю природою надає все, що необхідно, для виповнення бажань і прохань людини і робить її щасливою. Багатствами цього не здобути; і Господь хотів, щоб він позбувся своїх уявлень і викинув їх зі свого розуму й серця, аби Він міг дати йому як Своєму слузі все. Він хотів, щоб ця людина цілковито присвятила себе Його служінню і зайнялася Його роботою з усією цілеспрямованістю серця і виконувала веління Святого Духа і підготувалася до целестіальної слави. Але юнак не захотів цього—надто великою була жертва. І Спаситель з цього приводу сказав: “Багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти”.

Учні цьому “здивувалися дуже” і між собою казали: “Хто ж тоді може спастися?” Вони думали, що жодна людина, маючи багатства, не може бути спасенною в Божому царстві. Так вони зрозуміли ці слова Спасителя. Але Ісус відповів: “Неможливе це людям,— та можливе все Богові”. [Див. Матвій 19:16–26; див. також Joseph Smith Translation в Matthew 19:26, footnote a, and Mark 10:27, footnote a.]⁸. [Див. рекомендацію 2 на с. 190].

Бог пообіцяв допомагати нам в наших особистих зусиллях жити за євангелією.

Самі по собі ми не можемо справитися з виконанням усіх наказів, які Бог дав нам. Ісус Сам, без божественної допомоги від Свого Батька, не міг виконати Його роботу. Одного разу Він сказав: “Я нічого не можу робити Сам від Себе. Як я чую, суджу, і Мій суд справедливий,—не шукаю-бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене”. [Іван 5:30]. І якщо для Нього, нашого Господа, необхідно було мати божественну допомогу, то й ми побачимо, що для нас важливіше за все—отримати Його допомогу. І в кожній ситуації, і в кожному становищі, в яких опиняються святі останніх днів, виконуючи свої обов’язки, вони мають право на надприродну допомогу від Святого Духа, щоб мати підтримку в будь-яких обставинах, в яких вони опиняються, і при виконанні обов’язків, покладених на них.

… Я не можу уявити собі нічого важливішого, ніж праця заради отримання людиною її особистого піднесення і слави. Безсумнівно, це одна з чудових цілей нашого приходу в цей світ. … Жодні чоловік або жінка не повинні занепадати духом, коли відчувають, що не можуть завершити те, що хотіли б виконати, однак ми всі повинні робити все, що можемо, щоб виконати велику роботу, для якої ми є тут⁹.

Характер релігії, яку ми сповідуємо, вимагає дотримання певного курсу в поведінці, чого від своїх прихильників не вимагає жодна інша з відомих нам релігій; і природа цих вимог до нас така, що жодна людина не може виконати їх без допомоги Всемогутнього. Нам необхідно розуміти, принаймні частково, якими великими й важливими є благословення, які ми, зрештою, маємо одержати, відповідаючи вимогам релігії, або євангелії, яку отримали. Природа жертв, які вимагаються від нас, така, що жодні чоловік або жінка не можуть принести їх без допомоги надприродної сили; і Господь, пропонуючи такі умови, ніколи не призначав, щоб від Його народу будь-коли вимагалося виконувати їх без надприродної допомоги—того виду допомоги, який не визнається ніякою іншою групою релігійних людей. Він пообіцяв цю допомогу. …

Ці вимоги … виставлялися в кожну епоху і в кожний період, коли Бог покликав людей служити Йому і давав їм Свої закони. Ці вимоги ставилися у дні Ізраїля, на початку формування цього народу. Вони ставилися Аврааму, Ісаку і Якову. Вони ставилися Мойсею і тому народу, який він вивів з єгипетського поневолення. Вони ставилися всіма пророками, які були від днів Адама до теперішнього часу. Вони ставилися апостолами, які отримали своє повноваження через рукопокладання Ісуса Христа, Сина живого Бога, і послідовниками релігії, яку ці апостоли проголошували людям і якої вони навчали їх у свої дні, і жодна людина чи група людей, чи категорія людей від днів Адама до теперішнього часу не могла задовольнити ці вимоги, крім Божого народу, оскільки він був обдарований силою згори, яка приходить лише від нашого Господа Бога¹⁰. [Див. рекомендацію 3 на с. 190].

Коли ми беремо участь у Божій роботі, нам потрібна Божа допомога.

Що б ви не робили заради інтересів Сіону, ви повинні покладатися на Господа, аби мати успіх в цьому¹¹.

Людський розум повинен бути спрямований єдино до Божої слави в усьому, що він починає звершувати. Ми повинні брати до уваги, що самі по собі ми не можемо зробити нічого. Ми—діти Бога. Ми—в темноті, якщо [тільки] Бог не просвітлить наше розуміння. Ми безсилі, якщо [тільки] Бог не допомагає нам. Природа роботи, яку нам слід виконати тут, є такою, що ми не можемо зробити її, не маючи допомоги від Всемогутнього. … У людей зі світу з цим виникає багато ускладнень, і надто багато ускладнень з цим є у старійшин Ізраїля; ми забуваємо, що працюємо для Бога; ми забуваємо, що ми є тут, аби досягнути певних цілей, які пообіцяли Господу, що досягнемо. Робота, до якої ми залучені—славетна. Це робота Всемогутнього; і Він вибрав чоловіків і жінок, які, як Він це знає з минулого досвіду, досягнуть поставлених Ним цілей¹².

Ця робота, до якої ми з вами залучені, може успішно розвиватися і рухатися вперед лише завдяки Божим благословенням, що посилаються за наше чесне й віддане старання та за нашу рішучість виконати роботу, задля якої ми прийшли в цей стан існування. Озираючись назад на пройдене, ми з легкістю розуміємо: наше процвітання залежало від наших чесних старань виконувати Божу роботу, працювати в інтересах цього народу і відганяти від себе якнайдалі егоїзм. Так було у минулому, і ми можемо сміливо вірити, що наш подальший розвиток буде залежати від нашої рішучості чинити волю Бога за всіх обставин і з допомогою, яку Він даватиме нам¹³. [Див. рекомендацію 4 на с. 190].