Про жалкування і рішення
    Footnotes

    Про жалкування і рішення

    Чим більше ми присвячуємо себе досягненню святості й щастя, тим вірогідніше, що нам не доведеться йти шляхом, що веде до жалкування.

    Про жалкування

    Президенте Монсон, ми любимо вас. Дякуємо вам за натхненне й історичне оголошення про будівництво нових храмів та місіонерське служіння. Я впевнений, що завдяки цьому великі благословення приходитимуть до нас і до багатьох майбутніх поколінь.

    Мої дорогі брати і сестри, мої дорогі друзі! Усі ми смертні. І я сподіваюсь, що ні для кого з нас це не є несподіванкою.

    Нікому з нас не бути на землі дуже довгий час. У нас є певна кількість безцінних років, які з погляду вічності—просто мить.

    А потім ми помираємо. Наші духи “переносяться додому до Того Бога, Який дав [нам] життя”1. Ми залишаємо свої тіла і покидаємо речі цього світу, коли переходимо в наступну сферу свого існування.

    У молодості нам здається, ніби ми будемо жити вічно. Ми вважаємо, що в нас попереду безліч сходів сонця над горизонтом, і майбутнє для нас схоже на безперервну дорогу, що безкінечно простягається перед нами.

    Однак чим старшими ми стаємо, тим більше схильні оглядатися назад і дивуватися, якою ж короткою насправді є та дорога. Нас вражає, як могли ці роки промайнути так швидко. І ми починаємо думати про вибір, який робили, і те, що ми зробили. У цьому процесі ми згадуємо багато приємних моментів, які зігрівають нашу душу і звеселяють наше серце. Але ми згадуємо й про те, що викликає жалкування,—про те, що б ми хотіли повернути назад і змінити.

    Одна медсестра, яка доглядає невиліковно хворих, каже, що вона часто ставила одне просте запитання своїм підопічним, коли вони готувалися вже піти з цього життя.

    “Ви про щось жалкуєте?”—запитує вона2.

    Якщо бути так близько до того останнього дня смертного життя, то часто приходить ясність, щоб подумати, і дається розуміння й бачення перспективи. Тож коли цих людей запитували, про що вони жалкували, вони відкривали своє серце. Вони розмірковували про те, що б змінили, якби могли перевести назад стрілки годинника.

    Розмірковуючи над тим, що вони казали, я просто вражався тому, якою мірою фундаментальні принципи євангелії Ісуса Христа можуть направляти наше життя у доброму напрямку, звісно ж, за умови, що ми застосовуємо їх.

    У принципах євангелії немає ніякої таємничості. Ми вивчали їх у Писаннях, ми обговорювали їх на Недільній школі, і ми багато разів чули про них з кафедри. Ці божественні принципи й цінності—прості й зрозумілі; вони чудові, глибокі й могутні; вони безсумнівно можуть допомогти нам уникнути жалкувань у майбутньому.

    Мені хотілося б більше проводити часу з тими, кого я люблю

    Можливо, найчастіше помираючі пацієнти жалкували, що їм не вдалося проводити більше часу з тими, кого вони люблять.

    Особливо чоловіки заводили цю журливу пісню: вони “глибоко шкодували, що проводили стільки часу свого життя за [щоденною] одноманітною … працею”3. У багатьох не було чудових спогадів, що нагадують про проведений час із сім’єю та друзями. Вони не скористалися можливістю встановити тісний контакт з тими, хто для них в житті означав найбільше.

    Чи не правда, що ми часто дуже вже зайняті? І, як це не сумно казати, ми навіть носимо свою зайнятість, як знак пошани, наче вже те, що ми зайняті, було досягненням або ознакою життя вищої якості.

    Це так?

    Я думаю про нашого Господа і наш Приклад, Ісуса Христа, та Його коротке життя серед людей в Галілеї та Єрусалимі. Я намагався уявити собі Його, коли Він поспішає з одного зібрання на інше або одночасно робить кілька справ, щоб виконати невідкладні справи з усього списку.

    Мені це не вдається.

    Натомість я бачу співчутливого й турботливого Сина Бога, Який кожний день живе цілеспрямовано. Коли він спілкувався з людьми навколо Себе, то вони відчували себе важливими і що їх люблять. Він знав про незмірну цінність людей, з якими зустрічався. Він благословляв їх, священнослужив їм. Він надихав їх, зцілював їх. Він віддавав їм безцінний дар Свого часу.

    У наш час легко удавати, що ми проводимо час з іншими людьми. Клацніть мишкою—і ви вже “під’єдналися” до тисяч “друзів”, навіть не бачачи жодного з них в обличчя. Технології можуть бути чимось чудовим, і вони дуже корисні, коли ми не можемо бути близько до тих, кого любимо. Ми з дружиною живемо далеко від дорогої нашої сім’ї, і ми знаємо, що це означає. Однак я вважаю, що ми йдемо не в тому напрямку, і кожний окремо, і як суспільство в цілому, коли зв’язуємося із сім’єю чи друзями переважно для того, щоб виставити в он-лайні кумедні фото, переадресовувати їм щось банальне або вказати адреси якихось сайтів в Інтернеті. Я припускаю, що це можна робити, однак скільки часу ми готові віддавати цьому? Якщо нам не вдається віддавати самих себе і не ділити свій час з тими, хто дійсно є дорогими для нас, то одного дня ми будемо жалкувати про це.

    Давайте ж приймемо рішення турботливо ставитися до тих, кого любимо, змістовно проводячи з ними час, роблячи щось разом, щоб мати дорогоцінні спогади.

    Мені хотілося б більше жити відповідно до свого потенціалу

    Люди ще жалкують, що їм не вдалося стати тими, якими, як вони відчували, вони могли б або повинні були стати. Озираючись на прожите життя, вони усвідомлювали, що ніколи не жили відповідно до свого потенціалу, що надто багато пісень залишилося недоспіваними.

    Я тут не говорю про успіхи на кар’єрних сходах в наших різних професіях. Ті сходи, якими б вони не здавалися високими на цій землі, навряд чи щось значать для єдиного кроку у велику вічну подорож, що чекає на нас.

    Я, скоріше, говорю про становлення тими, ким, за наміром Бога, нашого Небесного Батька, ми маємо бути.

    Ми прибули у цей світ з передземної сфери, як сказав поет, “у хмарах слави”4.

    Наш Небесний Батько бачить наш реальний потенціал. Він знає про нас те, чого ми самі про себе не знаємо. Він дає нам підказки в нашому житті, щоб ми виповнили міру свого сотворіння, щоб жили правильним життям і повернулися в Його присутність.

    Тоді чому ми присвячуємо так багато свого часу й сил тому, що є таким тимчасовим, таким пустим і таким поверховим? Ми відмовляємось бачити, наскільки нерозумно гнатися за чимось незначним і скороминущим?

    Чи не було б розумнішим для нас “склада[ти] … собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть”?5

    Як ми це робимо? Наслідуючи приклад Спасителя, щодня живучи за Його вченнями і по-справжньому люблячи Бога і своїх ближніх.

    А цього нам точно не вдасться зробити, якщо у своєму учнівстві ми ледь волочимо ноги, байдуже на все дивимось і виявляємо незадоволення.

    Коли це стосується життя за євангелією, то ми не повинні бути схожими на хлопчака, який вмочить великий палець своєї ноги у воду, а потім заявляє, що ходив плавати. Як сини і дочки Небесного Батька, ми здатні на більше. Для цього самих намірів недостатньо. Ми повинні діяти. А ще важливіше—ми повинні ставати тими, ким Небесний Батько хоче нас бачити.

    Виголошувати своє свідчення про євангелію—добре, але бути живим прикладом відновленої євангелії—краще. Бажати бути більш відданими своїм завітам—добре; а бути вірними священним завітам, у тому числі й жити чеснотним життям, платити десятину та пожертвування, дотримуватися Слова мудрості і служити нужденним—набагато краще. Проголошувати, що ми будемо присвячувати більше часу сімейній молитві, вивченню Писань і корисним сімейним заходам—добре, але якщо все це дійсно робити, то в наше життя неодмінно прийдуть небесні благословення.

    Учнівство—це прагнення святості і щастя. Це шлях до того, щоб нам стати кращими і найщасливішими.

    Давайте приймемо рішення йти за Спасителем і старанно працювати, щоб стати тими, ким нам призначено стати. Давайте слухати підказки Святого Духа і виконувати їх. Якщо ми будемо робити це, Небесний Батько відкриє нам те, про що ми б ніколи самі не дізналися. Він буде освітлювати шлях попереду і відкривати наші очі, щоб ми побачили в собі таланти, про які не знаємо і які, можливо, й не уявляємо.

    Чим більше ми присвячуємо себе досягненню святості й щастя, тим вірогідніше, що нам не доведеться йти шляхом, що веде до жалкування. Чим більше ми покладаємося на милість Спасителя, тим більше ми будемо відчувати, що ми на шляху, який для нас визначив Небесний Батько.

    Мені хотілося б мати більше щастя

    Те, про що ще жалкують люди, знаючи, що вони помирають, може бути дещо несподіваним. Вони хотіли б бути щасливішими.

    Ми так часто потрапляємо у полон тієї ілюзії, що є щось для нас недосяжне, що принесло б нам щастя: краща ситуація в сім’ї, краще матеріальне становище або кінець важких випробувань.

    Чим старшими ми стаємо, тим частіше озираємося назад і усвідомлюємо, що наше щастя в дійсності мало залежить від зовнішніх обставин або визначається ними.

    Воно від нас залежить. Ми самі визначаємо своє щастя.

    Кінець кінцем, ми з вами відповідаємо за своє щастя.

    Ми з Гарріет, моєю дружиною, любимо кататися на велосипедах. Так чудово виїхати на природу й насолоджуватися її красою. У нас є певні маршрути для таких поїздок, але ми мало приділяємо уваги тому, як далеко чи як швидко ми подорожуємо у порівнянні з іншими велосипедистами.

    Однак час від часу я думаю, що ми могли б бути трішки завзятішими. Я навіть думаю, ми могли б показати кращий результат в часі або їхати з більшою швидкістю, якщо б ми тільки трішки підштовхнули себе до цього. І тоді я іноді навіть допускаюся великої помилки, кажучи про цю ідею своїй прекрасній дружині.

    Як правило, вона завжди реагує на мої пропозиції такого характеру дуже по-доброму, дуже ясно і дуже відверто. Вона посміхається і каже: “Дітер, це—не перегони; це—подорож. Насолоджуйся моментом”.

    Наскільки ж вона права!

    Іноді в житті ми настільки зосереджуємося на фінішній лінії, що нам не вдається відчути радість самої подорожі. Я їду кататися на велосипеді зі своєю дружиною не тому, що думаю про фініш. Я їду, бо бути з нею для мене приємно й радісно.

    Хіба це не здається безглуздим втрачати радісні й приємні моменти через те, що ми постійно чекаємо того моменту, коли вони закінчаться?

    Хіба ми слухаємо прекрасну музику, чекаючи, як стихне фінальна нота, і не дозволяємо собі по-справжньому насолодитися самою музикою? Ні. Ми слухаємо і відчуваємо варіації мелодії, ритм і гармонію всього музичного твору.

    Хіба ми проказуємо молитви з думкою лише про “амінь”, тобто їхній кінець? Звичайно ж, ні. Ми молимося, щоб бути ближче до Небесного Батька, отримати Його Дух і відчути Його любов.

    Нам не слід чекати, щоб бути щасливими тоді, коли досягнемо чогось у майбутньому, нам слід знаходити те щастя, яке вже є можливим,—увесь час! Життя не означає бути вдячним лише у ретроспективі. “Це день, що його створив Господь,—написав псаломщик.—Радіймо та тішмося в нім!”6.

    Брати і сестри, якими б не були наші обставини, якими б не були наші труднощі чи випробування—кожного дня є те, що можна сприйняти і плекати. У кожному дні є те, що може викликати вдячність і принести радість, якщо тільки ми будемо помічати й цінувати це.

    Можливо, нам слід менше дивитися очима і більше серцем. Мені подобаються ці слова: “Чітко можна бачити лише серцем. Те, що важливе, очима не побачиш”7.

    Нам наказано “складати дяку за все”8. То ж чи не краще дивитися своїми очима і своїм серцем навіть на щось незначне, за що ми можемо бути вдячні, а не перебільшувати негативне у своєму теперішньому становищі?

    Господь пообіцяв: “І того, хто сприйматиме все з вдячністю, буде уславлено; і те, що від цієї землі, буде додано йому стократ”9.

    Брати і сестри, маючи рясні благословення від нашого Небесного Батька, Його великодушний план спасіння, надзвичайні істини відновленої євангелії і ще багато чого прекрасного у подорожі цим життям, “чи не маємо ми причини радіти?”10

    Давайте приймемо рішення бути щасливими, якими б не були наші обставини.

    Про рішення

    Одного дня ми зробимо неминучий крок і перейдемо з цієї смертної сфери у наступний свій стан. Одного дня ми озирнемося назад на своє життя і замислимося, чи могли ми бути кращими, приймати кращі рішення або мудріше розпоряджатися своїм часом.

    Аби уникнути найглибшого жалкування в житті, слід бути мудрими, щоб прийняти деякі рішення сьогодні. Отже, давайте:

    • Приймемо рішення проводити більше часу з тими, кого ми любимо.

    • Приймемо рішення настійливіше старатися, щоб ставати тими, ким Бог хоче, щоб ми були.

    • Приймемо рішення знаходити щастя, в яких би умовах ми не перебували.

    Ось моє свідчення: багатьом із завтрашніх найглибших жалкувань можна запобігти, наслідуючи Спасителя сьогодні. Якщо ми згрішили чи допустилися помилок—якщо ми зробили вибір, через який тепер жалкуємо,—є безцінний дар Христової Спокути, завдяки якій ми можемо бути прощені. Ми не можемо повернутися назад у часі і змінити минуле, але ми можемо покаятися. Спаситель може витерти наші сльози жалкування11 і зняти тягар наших гріхів12. Його Спокута дозволяє нам залишити минуле позаду й рухатися вперед з чистими руками, щирим серцем13 і рішучістю робити щось краще і, особливо, ставати кращими.

    Так, це життя минає швидко; наші дні, здається, швидко згасають; і смерть іноді лякає. Однак наш дух буде продовжувати жити й одного дня з’єднається з нашим воскрешеним тілом, щоб отримати безсмертну славу. Я урочисто свідчу, що завдяки милостивому Христу ми всі будемо жити знову і вічно. Завдяки нашому Спасителю і Викупителю одного дня ми справді зрозуміємо і зрадіємо значенню слів “жало смерті поглинуто в Христі”14.

    Шлях до справдження нашої божественної долі як синів і дочок Бога є вічним шляхом. Мої дорогі брати і сестри, дорогі друзі, ми повинні почати йти цим вічним шляхом уже сьогодні; ми не можемо гаяти жодного дня. Я молюся, щоб ми не чекали, поки будемо готові померти, а спершу навчилися жити по-справжньому. У священне ім’я Ісуса Христа, амінь.