Зберігати віру в похилому віці
“Я вже не крихітка, дідусю”
Час, проведений із маленькою онучкою, допомагає мені сильніше відчувати красу сьогодення і згадувати відблиски минулого.
Ілюстрації Керолайн Вібберт
Моїй онучці Лілі щойно виповнилося чотири роки, але я все ще називаю її так, як тоді, коли вона була зовсім маленькою---“Крихітка Лілс”. Коли я так її кличу, вона нагадує: “Я вже не крихітка, дідусю”.
Мабуть, вона має рацію, але сподіваюся, що ні. Я вирішив, що якщо буду й далі називати її Крихітка Лілс, то, можливо, вона не буде дорослішати так швидко. Тож я буду її називати Крихітка Лілс принаймні доти, доки вона не почне водити авто.
Звичайно ж, я знаю, що не можу уповільнити швидкий плин днів, місяців і років. Я намагався робити це зі своїми дітьми … і нічого не вийшло. “Життя наші промайнули,—як пише Яків,—немов те було для нас уві сні” (Кн. Якова 7:26). Перш ніж я це зрозумів, наш наймолодший син уже вирушав на місію, а ми з дружиною залишалися в домі з багатьма порожніми спальнями та відлунням дитинства.
Нещодавно я почув, як герой одного з фільмів сказав: “З віком усі почуття загострюються”. Я впевнений, що так і є. Уже за півстоліття чи більше, прожитих на землі, ви мали у своєму житті багато радості й горя. Після втрат любов стає сильнішою, і ви знаєте, що вислів: “З тих часів вони жили довго і щасливо” справдиться в наступному житті, а не в цьому.
Дивлячись в обличчя Лілі, я думаю: які пустелі вона перетинатиме, які тягарі нестиме і які колючки у своєму тілі терпітиме (див. 2 Коринтянам 12:7). Я молюся, щоб Господь захистив її, хоча б на кілька років, від тих уроків земного життя, без яких ми не можемо зростати духовно та емоційно. Я молюся, щоб Він зміцнив її, коли прийдуть ті випробування, бо вони приходять у життя кожного з нас.
Втім зараз я не хочу про це думати. Я намагаюся не думати про майбутнє надто багато. Я не хочу пропустити красу цієї миті.
“Дідуню, лови мене”,—каже Лілі і втікає від мене.
Я доганяю її, перебігаючи з кімнати в кімнату. Її милий сміх звучить, як музика, а її радісне личко сяє. На мить 25 років зникають. Зараз я у минулому, разом з мамою Лілі, моє донькою. Їй знову чотири. І, як і Лілі, вона сміється, коли я ловлю її по всьому будинку.
А потім з’являється інший спогад. 1974 рік. Ми з братами прийшли провідати нашого прадідуся Куртіса Еллсворта. Тоді я бачив його востаннє у своєму житті. Невдовзі він помре у віці 90 років, коли я буду служити на місії у Гватемалі.
Тепер, згадуючи той момент, я запитую себе: “Про що думав дідусь Еллсворт, дивлячись на нас, його нащадків? Чи згадував він, коли його власні діти були малими? Чи переймався він нашим майбутнім? Чи нагадували ми йому про те, що життя минає швидко?”
Я пам’ятаю, що тоді, давно, коли ми з ним прощалися, дідусь Еллсворт плакав. Десятки років я не міг зрозуміти, чому. Я думаю, що тепер знаю.