Просіть із вірою
Це перший розділ нової чотиритомної історії Церкви під заголовком: Святі: З історії Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Книга буде доступна 14 мовами у надрукованову вигляді, у додатку Gospel Library та на сайті святі.lds.org. Наступні кілька розділів будуть опубліковані в найближчих номерах, поки перший том не вийде пізніше цього року. Ці розділі будуть наявні 47 мовами у додатку Gospel Library та на сайті святі.lds.org.
У 1815 році індонезійський острів Сумбава буяв зеленню завдяки недавньому дощу. Сім’ї готувалися до сезону засухи у майбутньому, як робили це щороку протягом багатьох поколінь, вирощуючи рис у тіні гори-вулкана Тамбора.
5 квітня, після десятиліть сну, гора з гуркотом прокинулась, вивергаючи попіл і вогонь. За сотні кілометрів від неї свідки чули звуки, які нагадували постріли гармати. Невеликі виверження тривали протягом багатьох днів. Згодом, ввечері 10 квітня, вся гора вибухнула. У небо вистрілили три вогняні стовпи, злившись в один масивний вибух. Вогняна лава зійшла гірським схилом, оточуючи село біля її підніжжя. В усьому регіоні вирували урагани, вириваючи дерева і змітаючи будинки1.
Хаос продовжувався всю ту ніч і аж до наступної ночі. Попіл вкрив багато кілометрів землі й моря, місцями шаром у півметра. День здавався ніччю. Бурхливе море виходило з берегів, знищуючи врожай і затоплюючи села. Протягом тижнів Тамбора вивергала попіл, каміння й вогонь2.
Наслідки вибуху ще декілька місяців поспіль давалися взнаки по всій землі. Видовищні картини заходу сонця вражали людей по всьому світу. Але за яскравими кольорами приховувались смертельні наслідки дії вулканічного попелу, що вкривав землю. Вже наступного року погода стала непередбачуваною й руйнівною3.
Виверження спричинило падіння температури в Індії, і холера забрала життя тисяч людей, знищуючи сім’ї. У родючих китайських долинах нормальний м’який клімат змінився сніжними бурями влітку, а дощові повені знищили врожаї. В Європі запаси їжі зменшилися, що призвело до голоду й паніки4.
Повсюди люди шукали пояснень через страждання і смерть, спричинені незвичною погодою. Молитви й духовні пісні святих чоловіків лунали в індуїстських храмах в Індії. Китайські поети мучилися запитаннями щодо болю і втрат. Жителі Франції й Британії падали на коліна у страхові того, що їх спіткали жахливі нещастя, про які пророкувалося у Біблії. У Північній Америці священнослужителі проповідували, що Бог карає свавільних християн, і вони виголошували застереження, щоб спонукати до релігійних почуттів.
По всій землі люди збиралися в церквах і на релігійних зборах, палко бажаючи знати, як вони можуть спастися від майбутнього знищення5.
Виверження Тамбори продовжувало впливати на погоду у Північній Америці протягом наступного року. Весна поступилася снігопадам і лютим морозам, і 1816 рік запам’ятався, як рік без літа6. У шт. Вермонт,у північно-східному куточку Сполучених Штатів, скелясті пагорби роками були перешкодою фермеру на ім’я Джозеф Сміт старший. Але того року, коли він і його дружина, Люсі Мак Сміт, побачили, що їхній врожай знівечений через безжальні морози, то зрозуміли, що стикнуться з фінансовим крахом і непевним майбутнім, якщо залишаться там, де були.
У сорок п’ять років Джозеф старший вже не був молодим чоловіком і перспектива почати все заново на новій землі приголомшувала. Він знав, що його старші сини, вісімнадцятирічний Алвін і шістнадцятирічний Гайрум, могли допомогти йому розчистити землю, побудувати будинок і виростити й зібрати врожай. Його тринадцятирічна дочка, Софронія, була вже достатньо дорослою, щоб допомагати Люсі в хатній роботі й на фермі. Його молодші сини, восьмирічний Сем’юел і п’ятирічний Уільям вже допомагали більше, а трирічна Кетрін і новонароджений Дон Карлос колись підростуть і допомагатимуть.
Ще з одним його сином, десятирічним Джозефом молодшим, була інша справа. За чотири роки до цього Джозеф молодший переніс операцію з видалення інфекції на нозі. З того часу він ходив з милицею. Хоча його нога почала видужувати, Джозеф молодший кульгав, відчуваючи біль, і Джозеф старший не знав, чи виросте він таким самим сильним, як Алвін та Гайрум7.
Цей центр для відвідувачів у Шероні, Вермонт, вказує місце, де 23 грудня 1805 року народився Джозеф Сміт. Обеліск, зроблений з каменю, що височить на задньому плані, піднімається на висоту 38 з половиною футів (11,7 м) від основи—по одному футу на кожен рік його життя.
Фотографія Бреда Уолкера Стівенса
Впевнені у тому, що можуть покластися одне на одного, Сміти вирішили залишити свою домівку у шт. Вермонт заради кращої землі8. Подібно до багатьох своїх сусідів Джозеф старший вирішив попрямувати до шт. Нью-Йорк, де він сподівався придбати хорошу ферму у кредит. Після цього він збирався послати за Люсі та дітьми, щоб сім’я змогла почати все знов.
Коли Джозеф старший вирушав до Нью-Йорка, Алвін і Гайрум трохи провели його до того, як попрощатися. Джозеф старший дуже сильно любив свою дружину та дітей, але він не міг забезпечити їх стабільним життям. Невезіння і ризиковані інвестування не дозволяли сім’ї вибратися з бідності й осісти на одному місці. Можливо у шт. Нью-Йорк складеться все інакше9.
Наступної зими Джозеф молодший вже шкутильгав по снігу разом зі своєю матір’ю, братами і сестрами. Вони були на шляху на захід, прямуючи до села Пальміра, шт. Нью-Йорк, біля якого Джозеф старший знайшов хорошу землю і чекав на свою сім’ю.
Оскільки чоловік Люсі не міг допомогти з переїздом, вона найняла людину на ім’я містер Говард, який правив їхнім фургоном. Під час подорожі містер Говард недбало ставився до їхніх речей і програв та пропив гроші, які вони заплатили йому. І коли до них приєдналася ще одна сім’я, яка подорожувала на захід, містер Говард вигнав Джозефа з фургона, щоб дочки іншої сім’ї могли сидіти поруч з ним, коли він правив упряжжю.
Знаючи, наскільки боляче було Джозефу йти пішки, Алвін і Гайрум кілька разів намагалися заступитися за нього. Але кожного разу містер Говард збивав їх з ніг рукояттю свого батога10.
Якби Джозеф був дорослішим, то, можливо, спробував би захистити себе від містера Говарда самотужки. Його хвора нога не дозволяла йому працювати і грати, однак його сильна воля компенсувала слабкість його тіла. Коли лікарі розрізали його ногу і видаляли заражені частки кості, вони хотіли прив’язати його або дати йому бренді, аби притупити його біль. Але Джозеф лише попросив, щоб його батько тримав його.
Весь час він був притомний і напружений, його обличчя було блідим й обливалося потом. Його матір, яка зазвичай була дуже сильною, майже непритомніла, коли чула його крики. Після цього вона, ймовірно, відчувала, що вже може знести будь-що11.
Кульгаючи поруч з фургоном, Джозеф бачив, що, безумовно, вона терпить містера Говарда. Вони вже подолали більше 300 км, і до цього часу вона була більш ніж терпеливою щодо поганої поведінки візника.
Приблизно за 160 км від Пальміри Люсі готувалася до ще одного дня подорожі, коли побачила, що до неї біжить Алвін. Містер Говард викинув їхні речі й поклажу з фургона і намірявся залишити їх, забравши їхніх коней і фургон.
Люсі знайшла його в барі. “Як є Бог на небесах,—проголосила вона,—той фургон і ті коні, як і речі, які вони везуть,—мої”.
Вона оглянула бар. У ньому були чоловіки й жінки, більшість з яких, як і вона, подорожували. “Цей чоловік,—сказала вона, бачачи, що вони дивляться на неї,—збирається забрати у мене все, що я маю в подорожі, залишивши мене з вісьмома маленькими дітьми абсолютно без нічого”.
Він сказав, що вже витратив гроші, які вона заплатила йому, щоб той правив фургоном, і далі він їхати не може.
“Ви мені не потрібні,—відповіла Люсі.— Я правитиму упряжжю сама”.
Вона залишила містера Говарда у барі й пообіцяла, що доставить своїх дітей до їхнього батька, щоб не сталося12.
Дорога попереду була багнистою й підмерзлою, але Люсі Сміт благополучно привезла свою сім’ю до Пальміри. Бачачи, як діти обіймають свого батька і цілують його обличчя, вона відчувала, що винагороджена за все, що вони вистраждали, щоб дістатися туди.
Невдовзі сім’я орендувала маленький будиночок у містечку й обговорила, як їм придбати власну ферму13. Вони вирішили, що найкращим планом буде спочатку заробити достатньо грошей для першого внеску за землю у прилеглих лісах. Джозеф старший і старші сини копали криниці, розщеплювали колоди на дошки для парканів і збирали сіно, щоб заробити гроші. А Люсі й дочки готували й продавали пироги, напій з коренеплодів і спецій, а також оздоблений одяг, щоб забезпечити сім’ю їжею14.
Коли Джозеф молодший підріс, його нога зміцніла і він міг з легкістю обійти Пальміру. У місті він познайомився з людьми з багатьох інших районів, і багато з них зверталися до релігії, щоб задовольнити свої духовні прагнення та отримати пояснення щодо складнощів життя. Джозеф і його сім’я не належали до жодної церкви, але багато їхніх сусідів ходили на богослужіння в одній з високих Пресвітеріанських каплиць, у Домі зборів баптистів, у Будинку квакерів або відвідували богослужіння під відкритим небом, де час від часу мандрівні методисти-проповідники проводили збори-пробудження15.
Коли Джозефу виповнилося дванадцять років, Пальміру охопили релігійні дебати. Хоча читав він не багато, але любив глибоко обмірковувати певні ідеї. Він слухав проповідників, сподіваючись більше дізнатися про свою безсмертну душу, однак їхні проповіді часто залишали в ньому невизначеність. Вони казали йому, що він грішник у грішному світі, безпорадний без спасительної благодаті Ісуса Христа. І хоча Джозеф вірив їхнім словам і відчував докори сумління через свої гріхи, він був невпевнений щодо того, як отримати прощення16.
Він гадав, що відвідування церкви може допомогти йому, але не міг визначитися, до якої ходити на богослужіння. Різні церкви постійно сперечалися стосовно того, як люди можуть звільнитися від гріха. Слухаючи ці сперечання протягом певного часу, Джозефа почало тривожити те, що люди читають одну й ту саму Біблію, але роблять різні висновки стосовно її значення. Він вірив, що істина Божа десь існує, але не знав, як знайти її17.
Його батьки також не були певні щодо цього. Люсі і Джозеф старший були виходцями з християнських сімей, і вони обидва вірили у Біблію та Ісуса Христа. Його матір відвідувала церковні збори й часто брала з собою і своїх дітей. Вона шукала істинну Церкву Ісуса Христа з моменту смерті своєї сестри багато років тому.
Одного разу, ще перед тим, як народився Джозеф, коли вона захворіла на смертельну хворобу, Люсі злякалася, що помре до того, як знайде істину. Вона відчувала темряву та глибоку прірву між собою та Спасителем, і вона знала, що не була підготовленою до наступного життя.
Пролежавши без сну всю ніч, Люсі молилася Богу і пообіцяла Йому, що якщо Він дозволить їй жити, вона знайде церкву Ісуса Христа. Коли вона молилася, голос Господа дійшов до неї, запевняючи, що, якщо вона буде шукати, вона знайде. З того часу вона відвідала більше церков, але ще й досі не знайшла істинну. Навіть, коли здавалося, що церкви Спасителя на землі більше немає, вона продовжувала шукати, впевнена, що відвідувати церкву краще, ніж не відвідувати18.
Так само, як і його дружина, Джозеф старший прагнув істини. Однак, він відчував, що краще взагалі не ходити до церкви, ніж ходити до неістинної. Слідуючи пораді свого батька, Джозеф старший досліджував Писання, щиро молився та вірив, що Ісус Христос прийшов спасти світ19. Він все ще не міг поєднати те, що, як він відчував, було істинним, з плутаниною та розбіжностями, які він бачив у церквах навколо нього. Якось йому наснилося, що проповідники, які сперечалися, схожі на биків, що ревуть, зариваючись в землю рогами, що поглибило його впевненість, що вони дуже мало знають про царство Бога20.
Бачачи невдоволеність своїх батьків місцевими церквами, Джозеф молодший ставав ще більш збентеженим21. На кону була його душа, але ніхто не міг дати йому відповідей, які б задовольнили його.
Заощаджуючи гроші трохи більше року, Сміти зібрали достатньо, щоб заплатити за 40 гектарів лісу в Манчестері, трохи на південь від Пальміри. Там, між роботами за наймом, вони свердлили клени, щоб здобути солодкий сік, насаджували фруктовий сад і розчищали поля, щоб вирощувати врожай22.
Цей дерев’яний будиночок, що знаходиться поблизу Пальміри, шт. Нью-Йорк, є копією дому Смітів, побудованого там після переїзду з Вермонту. На задньому плані—священний гай.
Фотографія Д. Брента Уолтона
Працюючи на землі, молодий Джозеф не припиняв хвилюватися про свої гріхи та добробут своєї душі. Релігійне пробудження у Пальмірі трохи вщухло, але проповідники там та по всій місцевості продовжували змагатися за навернених23. І вдень, і вночі, він дивився, як сонце, місяць і зірки пересуваються небесами за порядком і з величчю, і захоплювався красою землі, що рясніла життям. Він також дивився на людей, які оточували його, і дивувався силі й розуму людського життя. Все, здавалося, свідчило, що Бог існує, і Він створив людство за Своїм власним образом. Але, як Джозефу знайти Його?24
Влітку 1819 року, коли Джозефу виповнилося тринадцять років, методистські проповідники зібралися для проведення конференції за кілька кілометрів від ферми Смітів і розійшлися тією місцевістю, щоб схилити до навернення сім’ї, подібні до Джозефової. Успіх цих проповідників занепокоїв інших священиків у тій місцевості, і невдовзі змагання за навернених стало дуже напруженим.
Джозеф відвідував збори, слухав зворушливі проповіді та був свідком радісних вигуків навернених. Він хотів вигукувати разом з ними, але часто відчував, неначе він перебував у центрі війни слів та ідей. “Хто з усіх цих сект правий, чи, може, вони всі помиляються?—запитував себе Джозеф.— Якщо лише одна з них істинна, то яка, і як я можу дізнатися про це?” Він знав, що йому потрібні благодать і милість Христа, але через таку велику кількість людей і церков, які сперечалися через релігійні питання, він не знав, де знайти їх25.
Надія на те, що він знайде відповіді, а також мир своїй душі, здавалося, вислизала від нього. Його турбувало питання, як людина може знайти істину серед такого великого гамору26.
Відвідуючи проповідь, Джозеф почув, що священик цитує слова з першого розділу послання Якова у Новому Завіті. “А якщо кому з вас не стачає мудрости,—сказав він,—нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє”27.
Джозеф повернувся додому і прочитав цей уривок у Біблії. “Ніколи жоден уривок з Писань не зворушував людського серця з такою силою, як тоді ці слова зворушили моє,—він згадував пізніше.— Вони, здавалося, в повній мірі заволоділи почуттями мого серця. Я знову і знову вдумувався в ці слова, відчуваючи, що я напевно, більше за всіх потребую саме Божої мудрості”. Він досліджував Біблію й раніше, вважаючи, що вона містить всі відповіді. Але зараз Біблія казала йому, що він може особисто звернутися до Бога за відповідями на свої запитання.
Після багатьох роздумів, художник Ел Раундс
Джозеф вирішив помолитися. Він ще ніколи не молився вголос, але вірив в обіцяння Біблії. Вона навчала: “Нехай просить із вірою, без жадного сумніву”28. Бог почує його запитання—навіть, якщо вони будуть незграбні.