Інститут—це для нас
Як церковний інститут релігії благословляє ваше життя?
Наше життя дуже напружене. Хтось із нас навчається. Хтось допізна працює. Хтось живе далеко від друзів і сім’ї або має зобов’язання, що лежать на плечах важким тягарем. Хтось намагається пристосуватися до життя після повернення з місії або щойно закінчив школу і не знає, що ж робити далі.
Здається, що нерозумно поставити інститут релігії серед цього на перше місце. В той чи інший час багато з нас сумнівається: а чи дійсно інститут допоможе мені?
Відповідь: так.
Тисячі молодих дорослих людей по всьому світу, багато з яких перебувають у подібних до вашої ситуаціях, знаходять зміцнення, підтримку, друзів і духовне живлення в інституті релігії. Ось лише два приклади надзвичайних молодих людей, які, попри всі труднощі, знають, що інститут—це для них.
Інститут корисний для серця
Історія Аріка з Торонто, пров. Онтаріо
Арік (фото вгорі справа)—студент, який здобуває PhD в Університеті Торонто і працює з тканинами серця та займається регенеративною медициною.
Описуючи своє дослідження, він пояснює: “Деякі види стовбурових клітин можуть перетворитися на будь-що у вашому тілі. Ви можете помістити стовбурові клітини в чашку Петрі і виростити з них клітину серця. Через два тижні ці клітини починають битися самостійно. Потім ми використовуємо ці клітини, щоб моделювати різні хвороби й тестувати різні ліки. Моя мета—виростити серце в лабораторних умовах, подібне до цього”.
Арік також пережив зміну серця під час своєї місії в Бело-Орізонте, Бразилія. “Коли я служив на місії, то навчився дослухатися до спонукань Духа і діяти за ними. Це допомогло мені зрозуміти, як вчитися, як навчитися бути корисним”. Він так сильно змінився, що його хвилювало повернення додому. “Я зовсім не знав, як діяти і що робити,—казав він.— Я мав знову навчитися тому, як діяти за певних обставин. Мені допомогло навчання в інституті”.
Соціальні мережі в інституті важливі для Аріка. “Я зміг подружитися з людьми, яким потрібні були друзі. Я міг втішати людей, коли їм потрібне було втішення. Це важливо для мене—допомагати іншим людям,—але тоді також важливо отримувати те ж саме від них”.
Він жартує з приводу того, як довго він відвідує інститут, але він продовжує туди ходити. “Кожного разу, коли я приходжу, то відчуваю Дух, який там панує. І це допомагає мені бути кращою людиною, знаходитися в хороших місцях і бути успішним у своїй роботі”.
Арік порівнює свою роботу й інститут. “Якщо ми покладемо клітину в сприятливе середовище, то в ній відбуваються внутрішні зміни і вона стає більш сприйнятливою до тих позитивних змін або тих позитивних сигналів, які ми хочемо їй донести. З часом клітина змінюється—вона перетворюється на щось краще, щось більше, ніж вона сама. Для мене—це щось дуже, дуже особливе. Якщо я знаходжусь в правильному середовищі, то стаю більш сприйнятливим до цих духовних аспектів життя і менш сприйнятливим до негативних впливів, що панують у світі”.
Він підсумовує: “Бог дійсно є. Це те, що я глибоко відчуваю в душі. Я не завжди відчував Його любов у своєму житті. Я починаю усвідомлювати, що це відбувалося через рішення, які я приймав. Я розумію, що Він тут, щоб допомагати мені, що Він дійсно хоче, аби я став кращою особистістю”.
Інститут допомагає мені пам’ятати про Христа
Історія Вероніки, Мадрид, Іспанія
Коли Вероніці (фото внизу) було 17 років, її сестра-близнючка померла в неї на руках. Через три роки після смерті сестри Вероніка почала самостійно, докладаючи багатьох зусиль, робити кроки, аби подолати почуття суму. Вона завжди вірила в Бога, тож одного дня, коли йшла, молилася: “Господи, чому так зі мною чиниш?”
У ту мить вона поглянула на церковну будівлю СОД, повз яку завжди проходила. По-справжньому побачивши її уперше, дівчина зацікавилася; вона зайшла всередину і назвала своє ім’я двом сестрам-місіонеркам, які навчали її пізніше того ж тижня.
Вероніка каже, що після першого уроку вона встала і сказала: “Ви всі з глузду з’їхали”, та й пішла геть. Вона зовсім цього не хотіла, але згодом почала переосмислювати подію.
“Думаю, що вперше так багато молилася. Я відчувала, як Бог каже мені: “Я даю тобі цю можливість, аби ти могла мене краще пізнати. Хіба ти не цього хотіла?”
Вона вирішила, що дійсно цього хотіла. Незважаючи на те, що через євангелію вона втратила дім і роботу, Вероніка охристилася. Хоча життя іноді не ставало легшим, вона довіряла Господу. “До знайомства з Церквою я плакала або дуже сердилася, коли не знала, як заплатити за оренду. Але тепер я знаю, що Господь попіклується”.
У патріаршому благословенні Вероніки йшлося про те, що вона мала служити на місії, але у неї не було ні спідниць, ні грошей купити їх. Один сімдесятник разом зі своєю дружиною був проїздом у тій території й почув про потребу Вероніки. Дружина відчула натхнення покласти кілька зайвих спідниць для подорожі, і вона віддала багато з них Вероніці. Вона також заохочувала Вероніку відвідувати інститут. Коли єпископ Вероніки започаткував програму інституту в їхньому регіоні, дівчина почала регулярно ходити.
Інститут приніс їй спокій і радість. “Я думаю, що найбільше мені подобається в інституті те, що упродовж тижня нам потрібно виконувати багато різних завдань. У нас є неділі, щоб поновлювати завіти з Небесним Батьком. Але в понеділок, вівторок, середу, четвер, п’ятницю—що у нас є? Я вдячна, що у нас є інститут хоча б раз упродовж тижня, бо це спосіб пам’ятати про Ісуса Христа. Інститут—це один зі способів, у який Він допомагає мені розвиватися”.
І Вероніка дійсно відслужила місію. У жовтні 2016 року вона прийняла покликання служити в Чилійській місії Осорно.
Вона розповідає: “Я знаю, що сьогодні я тут завдяки Йому. Я знаю, що Він підготував план, який досконалий для кожного з нас. Він надаватиме нам можливості упродовж нашого життя. Я можу відчувати Його любов кожного дня, хоча іноді й кажу: “Батьку, чому це зі мною відбувається?” Але перш ніж я засну, Він відповідає: “Це трапилося ось чому. А тепер засинай”. І я також Його люблю. Можливо, я мала пройти через усе те, що було в моєму житті, щоб навчитися відчувати до Нього таку велику любов”.