Сила вистояти
Автор живе в штаті Юта, США.
Маючи зламану ногу й розбите серце, я потребувала зцілення. Надія допомогла мені в цьому.
Приблизно за місяць до мого 16-го дня народження ми з сім’єю вирушили в автомобільну подорож по Сполучених Штатах, щоб побувати в місцях, пов’язаних з історією Церкви. Мене не засмучувало те, що я маю їхати в машині так довго, бо нам завжди було добре разом із сім’єю. Я пам’ятаю, як одного дня після відвідування Уінтер-Квортерз, шт. Небраска, я сіла в машину. Лив дуже сильний дощ. Я сіла на заднє сидіння, взяла ковдру і скрутилася калачиком, щоб заснути під звуки дощу.
Наступне, що я пам’ятала, це відчуття, що я кудись лечу шкереберть. Пізніше я дізналася, що наш автомобіль занесло на мокрій дорозі й він врізався в бетонний бар’єр під естакадою. Я ледь пам’ятала, як хтось сказав мені, що я зламала ногу і мене везуть на операцію.
Невдовзі після цього, коли я одужувала в лікарні, в палату увійшов тато. Він сів біля мене на ліжко і взяв за руку. Якимось чином я відчула, що вже знаю, що він хоче сказати.
“Люба,—сказав він,—чи ти знаєш, де ти?”
“В лікарні”,—відповіла я.
“Чи ти знаєш, що сталося?”
“Ми потрапили в автомобільну аварію”.
“Чи казав тобі хтось, що сталося з усіма іншими в нашій сім’ї?”
Я помовчала, а потім відповіла: “Ні”.
Він сказав, що з усіма все буде добре, окрім мами. Вона не вижила.
Я думала, що відразу ж відчую невимовний сум, але цього не сталося. Коли я оговталася після почутого, якимось чином з невідомої причини мене огорнуло спокійне відчуття, що я можу довіряти Богові, що все буде добре.
Коли я ще перебувала в лікарні, то згадала одне особливе історичне місце, в якому ми були до аварії: долина Мартіна, шт. Вайомінг. Багато піонерів померли там від голоду, потерпаючи від снігу та холоду. Я згадала, як бачила купки каменів, покладені над могилами, і думала про те, скільки віри треба було мати тим, хто залишився, аби взятися за свої ручні візки і йти далі. Та історія вразила мене. Коли я про неї думала, я знала що піонери вистояли і що я маю вистояти, а це також означає бути сильною і показувати приклад молодшим братам і сестрам.
Відчуття спокою, яке було у мене спочатку, не залишало мене ще півтора тижні. Я сиділа в інвалідному візку, дивлячись через вікно лікарні на феєрверки на честь четвертого липня, коли мене пронизала думка—мами немає. Її не буде зі мною, коли закінчу школу. Її не буде поруч, коли я отримаю свій ендаумент у храмі. Її не буде на моєму весіллі. Її немає.
Саме тоді мені стало важко. Біль у нозі був жахливим, і у мене не було апетиту. Я дивилася в телевізор, не бачачи, що по ньому показують, і майже постійно спала. Мою сім’ю непокоїв мій стан, тому що я майже не плакала.
Сліз стало більше, коли ми нарешті приїхали додому в Орегон у порожній будинок. Я раптом мала виконувати частину маминих обов’язків, і мої брати й сестри часто зверталися до мене за втішенням. Я намагалася бути сильною в їхніх очах. Та це було нелегко.
Було важко повернутися в школу. Усі чули про аварію, і якщо вони й не чули, то почули, коли вчителі представляли мене як ту дівчинку, яка потрапила в аварію. Я відчувала себе ізольованою.
Ще важче стало, коли тато знову одружився через 9 місяців після маминої смерті. Я знала, що було б добре, якби у нашій сім’ї з’явилася мачуха, і ми її потребували, але звикнути до цього було важко.
Однак не все у той час було так погано. Я відчувала багато любові від Небесного Батька, своєї сім’ї та церковних провідників. Виконання простих речей, які зміцнювали мою віру, допомагало мені зцілитися і рухатися вперед після аварії. Кожного дня перед сном я годину читала Писання, молилася і робила записи в щоденнику у своїй комірчині. Коли я усамітнювалася у комірчині, мені не потрібно було бути сильною в очах братів і сестер. Я могла виплакатися скільки хотілося й вилити серце Богові. Я розповідала Йому все, що відчувала, і те, як сумую за мамою. Завдяки багатьом лагідним милостям я знала, що Він чув мене. Та комірчина стала для мене священним місцем.
Виконання таких простих речей допомогло мені підтримувати зв’язок з Богом, а не відштовхувати Його та сповнюватися гіркотою. Я не вважала, що аварія була Божою карою для нашої сім’ї. Я відчувала більше сил, щоб бути терплячою і підкорятися Його волі та йти вперед крізь важкі дні. А деякі дні бували дійсно важкими.
Після повторного одруження батька я хотіла показувати хороший приклад своїм братам і сестрам, тож я однозначно не хотіла мати поганих почуттів до мачухи. Я продовжувала покладати довіру на Бога. Одна з вправ у буклеті Особистий розвиток полягала в тому, щоб покращити життя сім’ї, зміцнюючи стосунки з одним із членів сім’ї упродовж двох тижнів. Загалом мета полягала в тому, щоб спробувати бути подібною до Христа і виявляти любов через вчинки. Я вирішила спробувати і послужити своїй мачусі.
Після об’єднання двох сімей було багато посуду. Тож я з цього і почала. Поки я служила їй упродовж наступних двох тижнів, я відчула себе спроможною полюбити свою мачуху й виявляти терпіння, хоча вся ситуація загалом не додавала мені оптимізму. Просто коли я зосереджувалася на тому, щоб послужити їй, це допомагало мені подолати важкі часи, оскільки я відчувала поруч Духа.
Я й досі всього не розумію стосовно того, чому моя сім’я потрапила в аварію, і все ще бувають важкі дні. Але, як і піонери, я покладала довіру на Бога і Він давав мені сили вистояти.