2016
Говард В. Хантер: Мій батько, пророк

Говард В. Хантер: Мій батько, пророк

Автор живе в штаті Юта, США.

Друзі часто ставлять мені два запитання: “Як це воно було—бути сином пророка і рости поряд з такою видатною людиною?”, а також “Чи ти справді вважаєш, що твій батько був пророком Бога?”

Portraits. Adult. Male

Історичні фотографії люб’язно надані сім’єю Хантер, Бібліотекою історії Церкви та Музеєм історії Церкви; стокові фотографії © iStock/Thinkstock

Я дійшов висновку, що велич чоловіків і жінок визначається тим, що вони цінують, і тим, що готові робити заради тих цінностей. Видатні люди, здається, постійно роблять усе необхідне, щоб жити за своїми цінностями, навіть якщо вимагатиметься велика жертва. Мій батько був одним з таких видатних людей. У мене був привілей навчатися від нього дивовижним істинам про справжнє значення величі. Ці уроки приходили не з його слів, але з його вчинків та з того, ким він був.

Наступні історії проілюструють, як воно було рости з моїм батьком: юристом, музикантом, піклувальником, пророком—та насамперед—людиною, яка випромінювала доброту і була готова пожертвувати всім заради Бога та сім’ї.

Жертвування заради блага його сім’ї

Коли я був підлітком, одного дня я копирсався на горищі і знайшов купу запилених коробок. Я знайшов кларнет, саксофон, скрипку і трубу. Коли я запитав про них у батька, я дізнався, що це були деякі з тих інструментів, на яких він грав. Коли він навчався у старших класах в Бойсі, штат Айдахо, США, він організував музичний гурт. Він був талановитим музикантом, який глибоко любив музику і гру на музичних інструментах. Його гурт виступав під час великих культурних заходів у Бойсі та навіть на круїзному лайнері, який плавав до Азії. Після того як у 1928 році він переїхав до Південної Каліфорнії, США, склад і назва гурту змінились і він став дуже популярним.

У 1931 році він одружився з моєю мамою, Кларою Джеффс. Вони хотіли мати дітей. Він відчував, що для нього вимоги світу розваг були несумісні з цінностями сім’ї, яку він хотів мати. Тому одного дня він склав усі свої інструменти в їхні футляри і відніс на горище. Окрім як під час особливих сімейних заходів він більше ніколи на них не грав.

Лише набагато пізніше я зміг осягнути, якою жертвою це для нього було. У 1993 році він переїхав зі свого дому в Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта, США, до квартири в центрі Солт-Лейк-Сіті, поблизу його офісу. Під час переїзду ми знову натрапили на ці інструменти. Я запитав його, чи не хотів би він віддати їх Церкві, оскільки вони відігравали таку важливу роль у його юні роки. Його відповідь була для мене неочікуваною: “Поки що ні. Я не хотів би розлучатися з ними зараз”. Хоча тато знав, що ніколи не гратиме на них знов, він не міг знести навіть думки про те, щоб віддати їх. Лише тоді я зрозумів, наскільки великою була його жертва.

Відданість сімейній історії

Після того як мої батьки побралися, одним з перших покликань мого тата було навчати у класі сімейної історії. У той час він розвинув особисту відданість виконанню сімейно-історичної роботи. У робочому календарі він резервував багато пообідніх годин для відвідування Лос-Анджелеської публічної бібліотеки з метою проведення генеалогічного пошуку. Він почав готувати майже двометрові аркуші записів сімейної групи, які він підшивав у масивні журнали.

Також тато збирав інформацію і зв’язувався з нашими родичами. Він розсилав сотні листів своїм родичам, як тільки дізнавався про них. Він урізноманітнював наші сімейні відпустки візитами до двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків. Завдяки цьому я зрозумів, скільки добра можна зробити, пожертвувавши приємним днем відпустки.

Наполегливе навчання на юридичному факультеті

Hunter, Howard W. Biography

Коли я народжувався, мій батько сидів у лікарняній кімнаті для очікування і читав підручник про заповіти і спадщину. Попрацювавши з юристами Лос-Анджелеського відділу з запобігання повеням у Південній Каліфорнії, він вирішив вивчати юриспруденцію. Завжди будучи людиною, відданою сім’ї, мій тато відчував, що зможе краще забезпечувати її, якщо сам стане юристом. Маючи дружину, двох дітей і працюючи повний робочий день, він знав, що повинен буде навчатися на вечірньому відділенні та вчитися вночі.

Пізніше, коли я сам навчався на юридичному факультеті, я дивувався, як у мого тата це виходило. Я запитав: “Коли ти спав?” Він сказав, що навчався, поки були сили, а потім, коли він був настільки втомлений, що вже не міг навчатися, то десь три-чотири години спав. І так це продовжувалося протягом п’яти років. Я захоплювався його наполегливістю.

Проведення часу з двома своїми синами

У тата був дуже напружений розклад, але попри це він знаходив час для своєї сім’ї. Коли я був бойскаутом, наша група планувала сплав по річці Роуг в штаті Орегон, США, у самотужки змайстрованих нами каяках. Тато добровільно зголосився поїхати з нами, хоча і не був з тих людей, яким подобається жити в наметі та ночувати на природі. Ми годинами сиділи в гаражі, майструючи разом наш каяк, розрахований на дві людини.

Невдовзі ми вже були на річці. Я зайняв керівну позицію попереду, а тато сів позаду. Під час сплаву по річці ми швидко попрямували до дуже небезпечних порогів.

Внизу цих порогів ніс нашого каяка глибоко занурився у воду і каяк перекинуло, а нас обох викинуло через фартух каяка у річку. Я винирнув і почав шукати тата, але не бачив його. Зрештою він теж винирнув відсапуючись, і нам вдалося вирівняти каяк і знову залізти в нього. Та перш ніж ми змогли дістатися берега, щоб оцінити цю пригоду, річка понесла нас до наступної низки порогів. Нам не вистачило часу на те, щоб знову вирівняти каяк, коли вир закрутив нас і ми промчали крізь довгу низку порогів кормою вперед, втративши будь-який контроль.

Зрештою ми повернулися до табору того вечора разом з іншими скаутами. Тато розповів нам історію Йова з деякими подробицями. З подій того дня і розповіді про Йова ми дізналися, що життя не завжди легке. Наступного ранку, замість того, щоб повернутися додому, тато знову заліз у наш невеличкий човен і ми рушили. Цей випадок навчив мене, як чинить видатна людина, яка цінує свою сім’ю.

Турбота про дружину

Hunter, Howard W. Biography

У 1970 році у моєї матері діагностували хронічну хворобу, яка вразила артерії, що постачали кров у мозок. Вона була особливо яскравою, елегантною та дружелюбною жінкою з сяючими очима. Та протягом наступних 13 років її стан погіршувався. Це було схоже на поступову втрату хорошого друга.

Тато став її основним піклувальником. Спершу він пішов на невеликі жертви заради того, щоб їй було зручно і радісно. Він готував їй їжу, співав пісні та тримав за руку. Однак з плином часу піклуватися про мою матір стало важче і турбота більше стосувалась її фізичних потреб. Це безперечно було складним випробуванням для тата.

Коли стан моєї матері погіршився, приводом для занепокоєння став уже стан його здоров’я. Я був присутнім, коли лікар сказав йому, що матері потрібен цілодобовий догляд у будинку для літніх людей з досвідченим персоналом. Якби він продовжував надавати їй догляд на тому рівні, який був їй потрібен, він скоріш за все би помер, і нікому було б про неї піклуватися.

Протягом останніх 13 місяців життя моєї матері тато щодня відвідував її у будинку для літніх людей, якщо не подорожував за церковним дорученням. Вона його не впізнавала, але це не мало для нього значення. Він розмовляв з нею так, наче усе було гаразд. Були часи, коли я бачив, як він повертався з конференції колу, яка проводилася десь дуже далеко. Він був виснажений. Та насамперед після прибуття він відвідував маму, щоб якось підняти їй настрій.

Краще, ніж мій батько піклувався про мою матір, піклуватися було просто неможливо. Я багато чого навчився про жертву, коли дивився на те, як він про неї піклувався.

Жертвування заради свого покликання

ЗВЕРХУ ЗЛІВА: ФОТОГРАФІЯ ТОМА СМАРТА, ЛЮБ’ЯЗНО НАДАНА ГАЗЕТОЮ Deseret News

Тато відчував, що його покликання апостола було абсолютним пріоритетом—і на те була вагома причина. Лише невелику кількість чоловіків покликано бути особливими свідками, щоб скеровувати роботу Бога на землі, і вони не можуть взяти для себе навіть одного вихідного дня, не кажучи вже про рік.

Виконання даних йому доручень було для мого батька важливішим навіть за власне здоров’я. Тато довірив Господу піклуватися про відновлення свого тіла (див. УЗ 84:33). Якось він попросив мене вирушити разом із ним на регіональну конференцію в Парижі, Франція. Його лікар вважав, що йому треба було розбити подорож на кілька днів, через надмірне навантаження, яким вона могла стати для його тіла. Та ми полетіли до Парижа напряму. Я ледве долав сон, у той час як батько енергійно вів збори, проводив співбесіди та надихав інших.

Наприкінці свого життя він часто відчував сильний фізичний біль. Я не знав, що людське тіло здатне витримати такий біль. “Тату,—запитав я,—ти гадаєш ми дійсно радісно вигукували через перспективу мати отаке тіло?” Він твердо відповів: “Так”. Потім додав з долею гумору: “Хоча я не впевнений, що ми все до кінця розуміли”.

Вияви доброти

Тато цінував доброту. Він промовляв з моральним авторитетом доброї людини. Сусіди, сім’я, друзі, клієнти, співробітники і члени Церкви знали його як добру людину і поважали його.

За увесь період мого зростання не можу пригадати жодного випадку, коли б він ставився до мене суворо чи без доброти. Навіть коли я, можливо, заслуговував на жорстку реакцію, замість того, щоб застосовувати покарання, він вирішував кожну ситуацію через навчання. Ми обговорювали, чому те, що я зробив, було неправильно, і що мені слід із цим робити. Для мене це спрацьовувало—принаймні настільки добре, наскільки можна було очікувати.

Мій батько служив єпископом приходу Ел Серено, коли Церква тільки починала свою роботу в Лос-Анжелесі, шт. Каліфорнія. Члени приходу досі розповідають про його доброту до них і до їхніх сімей. Одного недільного дня тато не прийшов на збори священства. Усі були здивовані—що з ним сталося? Пізніше вони дізналися, що одному зі священиків було важко вчасно прокидатися, щоб іти на збори. Тому, виявивши доброту, він провів збори кворуму в його спальні.

Одна моя подруга, з якою ми разом навчалися в школі, була дуже обдарованою особою з великим потенціалом, але вона непокоїлася через те, що не зможе продовжувати другий рік навчання в університеті через високу вартість навчання. Тато дізнався про її проблему і запросив її до себе в офіс. В кінці розмови він дав їй чек, заповнений ним заздалегідь, завдяки чому вона змогла продовжити навчання.

У мене була ще одна шкільна подруга у Пасаденському колі, коли мій тато був президентом колу. Вона поїхала в університет Бригама Янга. Подорожуючи, як представник свого навчального закладу, вона потрапила у жахливу автомобільну аварію і її в стабільному стані доставили до однієї з лікарень в Лас-Вегасі, шт. Невада, США. Коли тато дізнався про те, що з нею сталося, він проїхав 435 км від Лос-Анжелеса до Лас-Вегаса, щоб відвідати її та висловити любов і підтримку.

Я не знаю, скільки подібних добрих вчинків здійснив мій тато. Він ніколи не розповідав про них ні нам, ні будь-кому іншому. Добрі люди, як правило, не роблять цього.

Я дізнався про деякі з цих добрих вчинків з листів, які він зберігав, від людей, які письмово висловлювали йому свою вдячність. Наведений далі лист був типовим серед тих, які він отримував: “У стані відчаю я написала про свою старшу дочку. … Ви знайшли час і потурбувалися про те, щоб подзвонити їй, поговорити і надати ваш особистий номер телефону. Вона була здивована і вражена тим, що ви вважали її гідною цього. Той дзвінок і особиста розмова стали справжнім поворотним моментом в її житті”. Потім у листі йшлося про те, як вона повернулася до Церкви, була запечатана в храмі та про її подальше щасливе і продуктивне життя. “Після того, як я прочитав ваші слова [про доброту, на жовтневій генеральній конференції 1994 року] у мене на очах виступили сльози від усвідомлення того, що ви роками робили те, що заохочуєте нас усіх робити зараз”.

Мій батько, пророк Бога

Тато вірив в Ісуса Христа. Завдяки йому мені також було легко вірити в Ісуса Христа. Я бачив, що робить людина, яка вірить в Христа і схожа на Нього. Я відчував спокій та надію, які приходять внаслідок такого способу життя.

А тепер останнє запитання: “Ти вважаєш, що твій батько дійсно був пророком Бога?” На це запитання мені завжди було легко відповідати. Я не можу згадати жодного випадку з життя мого батька: особистого, сімейного, професійного чи церковного, який викликав би у мене думки про те, що він не підготовлений для цього. Але це не те саме, що вірити, що він був дійсно покликаний в якості представника Бога для всіх Його дітей на землі. Я пізнав, що він був пророком Бога, але це знання прийшло не від того, що я особисто знав його, бачив його приклад чи був зворушений його вчинками і словами. Все це допомагає. Але те знання було дане мені як милосердний дар тим самим Богом, Який покликав його.

Посилання

  1. Учення Президентів Церкви: Говард В. Хантер (2015), с. 221.

  2. Учення Президентів Церкви: Говард В. Хантер, с. 243.

  3. Учення Президентів Церкви: Говард В. Хантер, с. 1.