Моє передчасне повернення додому з місії
Автор живе в штаті Юта, США.
Коли я заходила до центру підготовки місіонерів, я ще не знала, що моя місія буде значно відрізнятися від того, що я очікувала.
Фотоілюстрація Massonstock/iStock/Thinkstock
Отримання мого покликання на місію було одним з найважливіших і найславетніших моментів мого життя. Я думала про місію багато разів з того часу, коли отримала свідчення про євангелію у 18 років. Я пам’ятаю, що коли отримала своє покликання служити в Тайванській Тайчунській місії, то знала, що так і мало бути, і з захопленням чекала на служіння там.
Я щодня читала свої Писання, відвідувала класи з підготовки до місії і до храму і навіть намагалася самостійно вивчати мандаринський діалект китайської мови. Як єдина дитина в сім’ї, я знала, що моя місія принесе шану не лише мені, але й моїм батькам і моєму Небесному Батькові. В той день, коли я увійшла в центр підготовки місіонерів (ЦПМ), то вважала, що протягом наступних 18 місяців нічого поганого не станеться. Я в захопленні чекала на все, від хрищень до смакування тайванських страв, про які так багато чула. Увійшовши до центру підготовки місіонерів, я небагато знала про те, що моя місія буде значно відрізнятися від того, що я очікувала.
Хвороба
Приблизно через чотири місяці перебування на місії я почала відчувати біль—не тільки під час фізичного навантаження, як-от під час їзди на велосипеді або під час ранкової зарядки, але й під час сну або індивідуального навчання. Я почала швидко втрачати вагу. Навіть п’ючи воду, я відчувала біль. Обстеження лікаря не могли визначити, що було не так. У мене не було ні паразитів, ні вірусів. Мій президент місії, моя напарниця-місіонерка і я сама були спантеличені погіршенням мого здоров’я.
Протягом наступного місяця я зберігала віру, що дивувало навіть мене саму. Хоч я і відчувала смуток, та була переконана, що якщо я продовжуватиму наполегливо працювати, швидше їздити на велосипеді і більше говорити з усіма ламаною китайською мовою, Бог у дивний спосіб зцілить мене. Я вірила в історії, що Христос зцілював хворих і воскрешав померлих, і я глибоко вірила, що Він так само вчинить і зі мною—слабкою, однак сповненою ентузіазму місіонеркою. Тоді, однієї неділі, коли ми з напарницею їхали на велосипедах до церковного дому зборів, щоб зустрітися із зацікавленим Церквою, біль і судоми, які охопили все моє тіло, стали нестерпними. Коли ми приїхали до дому зборів, я попросила старійшин благословити мене і це допомогло. Минали дні, благословення священства і молитви про зцілення ставали все частішими.
То був найпохмуріший день моєї місії, коли я прокинулася одного ранку серед сильної тайванської спеки, і зрозуміла, що не можу керувати своїм тілом навіть настільки, щоб встати з ліжка. У той момент я усвідомила, що більше не зможу бути місіонеркою. Мій президент місії приїхав відвідати мене і ми поговорили. Ми обговорили всі варіанти і, після багатьох молитов і пролитих сліз, Дух підтвердив мені, що я маю повертатися додому і зосередитися на видужанні.
Передчасне повернення додому
Замість того, щоб повернутися додому і побачити повітряні кульки і плакат “Вітаємо вдома!”, мене вивезли з літака на інвалідному кріслі до моїх наляканих батьків, і їм негайно довелося везти мене до лікарні у відділення невідкладної медичної допомоги. Почалися місяці обстежень, але лікарі не могли виявити, що зі мною було не так. Крім того, люди, які оточували мене, з добрими намірами запитували щось на кшталт: “Коли ти повернешся на місію?” “Ти збираєшся залишитися вдома?” “Можливо тобі треба було вийти заміж”. “Можливо твоя помилка була в тому, що ти взагалі поїхала”.
Я відчувала сором і збентеження. Чи була я гідною Божої любові? Чому це сталося попри те, що я служила так старанно? Чи не була я хорошою місіонеркою? Чи чув мене Бог? Чи схвалять однолітки моє “неповноцінне” місіонерське служіння?
Протягом наступних шести місяців мені було важко зберігати своє свідчення, і щодо цього я відчувала провину. Я хотіла знати, чи не відпала я від благодаті, і чи дійсно Небесний Батько любить мене. Хоча поступово я і почала відчувати себе трохи краще, я не відчувала себе так, як до місії. І я побачила, що уникаю того, щоб продовжувати жити, просуватися вперед у своєму житті.
Тоді, одного вечора, ми мали розмову з моїм хорошим другом. Він також відчував біль і смуток через передчасне повернення додому зі своєї місії через хворобу і працював над тим, щоб повернутися на місію. Пам’ятаю, що того вечора я вперше за шість місяців відчувала справжній спокій. Голос Духа прошепотів мені: “Тобі треба повертатися”. Я відчула велике полегшення, коли зрештою дізналася в якому напрямку слід рухатися. Наступного дня я пішла на зустріч зі своїм єпископом. Потім я написала палкого листа у Місіонерський відділ з питанням, чи можу я повернутися на місію. Мій запит задовольнили і через місяць я знову носила свою іменну табличку.
Однак шість місяців потому у мене почали з’являтися ті самі проблеми зі здоров’ям. Я пам’ятаю, як лежала в лікарняному ліжку, відчуваючи розпач через години обстежень та ін’єкцій. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Цього разу я розуміла, що моя місія завершилася. Зі сльозами розчарування й жалю, які текли по моєму обличчю, я слухала, як мій мудрий президент місії казав: “Сестро Романелло, ти вдвічі більше любила Господа, оскільки ти повернулася”. Я відчула велике втішення у цих словах. Цього разу, коли я сіла на літак, то пообіцяла моєму Небесному Батькові, що залишатимуся вірною, навіть якщо не отримаю відповідей.
Знайти зцілення у Христовій Спокуті
Вже пройшло трохи більше двох років з тих пір, як я повернулася додому. Проблеми зі здоров’ям все ще не полишили мене, і мої сили й енергія не ті, що я мала до служіння на місії. Лікарі так і не дізналися, що зі мною не так. Мені було не легко бути місіонеркою, якій не вдалося прослужити повний термін моєї місії. І все ж я все ще люблю кожного з моїх дорогих навернених. Мені знадобився час, щоб відчути, що моє служіння було прийнятним, і що моє скорочене місіонерське служіння було так само цінним, як і 18-ти або 24-місячні місії для інших місіонерів.
Господь дав мені багато можливостей говорити з іншими людьми, які пережили емоційну травму неочікуваного повернення додому. Я знаю, що Небесний Батько привів мене до них поділитися моїм свідченням, і допомогти їм усвідомити, що передчасне повернення додому через проблеми зі здоров’ям—це не недолік, який слід зберігати у таємниці, а досвід, яким слід ділитися.
Коли я повернулась додому вперше, то відчула, що означає нехтувати своєю вірою, але повернувшись додому вдруге, я відчула, що означає залишатися вірною. Я трималася основного: вивчала Писання, відвідувала інститут релігії, ходила до Церкви і виконувала свої покликання. Я багато разів молилася, щоб знати, чому все це так сталося. Я перестала винити себе і перестала винити Небесного Батька. Озираючись на своє життя після повернення додому і на мої розмови з китайськими братами і сестрами, які живуть у моєму рідному місті, я зберігаю тверду позицію, що все це виконувалося з вічною метою.
Мені подобаються слова в Мосія 5:15: “Отже, я б хотів, щоб ви були стійкі і непохитні, завжди багаті на добрі справи, щоб Христос, Господь Бог Вседержитель, міг запечатати вас до Себе, щоб вас могли привести на небеса, щоб ви могли мати довічне спасіння і вічне життя, через мудрість, і силу, і справедливість, і милість Того, Хто створив усе, на небесах і на землі, Хто є Бог над усім”.
Я вірю, що якщо я буду і надалі посвячувати своє життя Господу, я буду навіки благословенна. Тому я знаю, що мене було зцілено через Спокуту Ісуса Христа, і хоч моє тіло і не зцілилося фізично на всі 100 відсотків, моє серце ніколи не було більш цілісним або готовим служити справі Господаря.