2015
Храм і природний порядок шлюбу
Вересень 2015


Храм і природний порядок шлюбу

Це друга з двох статей старійшини Хейфена, яка допомагає святкувати 20-ту річницю виходу в світ документа “Сім’я: Проголошення світові”. Перша стаття була опублікована у серпневому номері Ліягони за 2015 р.

З виступу “Marriage, Family Law, and the Temple” (Шлюб, сімейне право і храм), виголошеного 31 січня 2014 р. на щорічному духовному вечорі юридичної спілки ім. Дж. Рубена Кларка в Солт-Лейк-Сіті.

Храм—це вузол, що зв’язує небеса і землю.

Зображення
IMG_0792 maos bouquet.jpg

Ліворуч: фотографія Густаво Хартеля; праворуч: фотографія храму Коламбія-Рівер, шт. Вашингтон, автор Расс Мей

Коли спантеличена культура плутає нас стосовно того, що означає шлюб, ми можемо надто швидко здатися по відношенню до себе та одне одного. Але є надія. Вічний взірець храму може допомогти нам подолати сучасний хаос.

Щоразу, коли ми відвідуємо храм, обряди переорієнтовують нас на природний порядок всесвіту, що включає в себе природний порядок шлюбу. Подібно до стародавнього мореплавця ми вдивляємося в небеса в пошуках нашого шляху—і ми робимо це у храмі. Вчений-святий останніх днів Х’ю Ніблі писав:

“Храм побудовано так, щоб він уособлював організуючі принципи всесвіту. Це школа, де смертні дізнаються про них. …

… Земний храм [розташовано] в центрі всього, … навколо нього обертається весь рух небес, це вузол, що зв’язує небеса і землю”1.

Отже храм має силу гравірувати Божі природні закони про шлюб і сімейне життя у наших серцях.

Одруження Адама і Єви

Ми вперше пізнаємо храмові вчення про шлюб з історії Адама і Єви—головної історії храму. Один з друзів якось запитав мене: “Якщо в євангелії і в храмі все зосереджено на Христі, чому під час храмового ендаументу не навчають історії життя Христа? Як все це пов’язано з Адамом і Євою?”

Я відчуваю, що життя Христа—це історія надання Спокути. Історія Адама і Єви—це історія прийняття Спокути серед іноді доволі жорстокої протидії у смертному житті.

Адам і Єва були першими людьми, які прийняли Спокуту Ісуса Христа. Вони також були першими батьками, які пізнали любов, що приносить нова дитина, важкі жертви в процесі виховання дитини і душевні страждання від спостереження за тим, як діти немудро використовують свою свободу вибору.

Батько Легій дає нам доктринальний контекст для розуміння їхнього—і нашого—досвіду. Він каже нам, що якби Адам і Єва не скуштували від дерева пізнання, вони “залиши[ли]ся б у саду Еденському. …

І вони не мали б дітей; отже, залишилися б вони в невинності, не маючи радості, бо не знали б горя; не роблячи добра, бо не знали б вони гріха. …

Адам пав, щоб люди були [смертними]; а люди є [смертними], щоб мати радість” (2 Нефій 2:22–23, 25).

Тож, парадоксально, гріх, горе і діти допомагають створити контекст для пізнання значення радості—це процес, уможливлений Спокутою Ісуса Христа.

Завдяки Спокуті, ми можемо вчитися на власному досвіді і не засуджуватися ним. І прийняття Спокути, як це зробили Адам і Єва, є не лише вченням про видалення “записів про погані вчинки”; це ключове вчення, завдяки якому уможливлюється людський розвиток. Так, Христова жертва не повернула їх просто до Едену невинності. Тоді б це була історія без сюжету і розвитку характеру. Натомість вони залишили сад, тримаючись одне одного і просуваючись разом вперед у світ, в якому нині ми живемо.

Головна історія у храмі—це доволі свідомо вибрана історія подружньої пари, де подружжя допомагають одне одному долати безперервну протидію у смертному житті. Бо лише стикаючись з такою іноді неприємною протидією, вони могли навчитися усвідомлювати справжню радість.

Давайте розглянемо два висновки з історії Адама і Єви, які стосуються нашого розуміння шлюбу. Першим є позитивний погляд на Падіння з позицій Відновлення. Ми знаємо, що Адам і Єва зробили у саду мудрий вибір, оскільки лише смертне життя може дати досвід, необхідний для здійснення Божого плану для них—і для нас. У протилежність цьому, традиційне християнство навчає, що вибір Єви був трагічною помилкою, через яку було накликано Божий гнів на все людство. Деякі християнські церкви все ще навчають, що оскільки жінки є дочками нерозумної Єви, дружинам слід бути залежними від своїх чоловіків.

Активно протестуючи проти цієї думки, більшість людей сьогодні скажуть, що дружина повинна бути незалежною від свого чоловіка. І, для справедливості, вони додадуть, що чоловік також повинен бути незалежним від своєї дружини. Але якщо обидва подружжя незалежні одне від одного, вони приймають на себе лише сучасні “незобов’язувальні зобов’язання”, і коли припиняються веселощі, люди полишають свій шлюб або роблять це, коли починаються труднощі.

Що є правильним: незалежність чи залежність? Жодне. Відновлена євангелія—на відміну від решти християнства—навчає, що вибір Єви та Адама в саду не був помилкою чи випадковістю; натомість це була обміркована, навіть славетна, частина плану спасіння. Такою з позицій Відновлення бачиться Єва—і всі жінки—благородні істоти, які є повною мірою рівними з чоловіками.

Тож Єва не залежить від Адама; але вона й не є незалежною від нього. Скоріше, Єва і Адам взаємозалежні одне від одного. Вони “рівноправні партнери”, які “допомагають одне одному” в усіх своїх справах2.

Принесення скрушеного серця на олтар

Зображення
Adam (Old Testament prophet) and his wife Eve kneeling at an altar constructed of stones.

Адам і Єва навколішках біля олтаря, художник Дел Парсон; фотоілюстрація Джеррі Л. Гарнса

Друге, коли Адам і Єва залишили сад, Господь наказав їм побудувати олтар і приносити в жертву тварин. Через багато днів ангел запитав Адама, чому той приносив жертви. Він відповів: “Я не знаю, тільки Господь наказав мені”. Тоді ангел сказав йому: “Це є подобою жертви Єдинонародженого” (Мойсей 5:6–7).

Таким чином принесення в жертву тварин Адамом і Євою мало символічне значення і спрямовувало їхні думки до принесення Батьком в майбутньому Свого Сина в якості викупної жертви. Тоді ангел навчив їх, що завдяки Христовій жертві та плану викуплення вся протидія, з якою вони стикаються, матиме значення і мету—так, для всього їхнього земного досвіду.

Дехто з нас сьогодні відвідує храм подібно до Адама і Єви, коли вони вперше приносили жертви—просто тому, що нам заповідано, і невідомо чому. Проста слухняність—це, безперечно, краще, ніж взагалі не виконувати обрядів. Але Господь, Який послав ангела, безсумнівно хотів, щоб вони знали—і я вірю, що Він хоче, щоб і ми знали чому.

Чи є сучасні храмові обряди також “подобою … Єдинонародженого”? Подумайте про те, чому олтарі у храмі, подібно до олтаря Адама і Єви, є олтарями молитви, жертви і завітів. Подумайте про величину жертви в усіх завітах ендаументу.

Від часів, коли Христос здійснив Свою викупну місію, ми більше не приносимо в жертву тварин, але укладаємо завіт жертвувати. Як саме? Христос навчав нефійців: “І ви принесете в жертву Мені скрушене серце і упокорений дух” (3 Нефій 9:20; див. також 2 Нефій 2:7).

Жертви тварин символізували принесення Батьком в жертву Сина, але принесення в жертву скрушеного серця і упокореного духа символізує принесення Сином в жертву Самого Себе. Старійшина Джеймс Е. Талмейдж (1862–1933), з Кворуму Дванадцятьох Aпостолів, писав, що “Ісус помер від того, що Його серце було скрушене”3. Подібним чином ми нині приносимо себе—наші скрушені серця—як особисту жертву4. Як сказав старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів: “Справжня, особиста жертва ніколи не полягала в тому, щоб покласти на олтар якусь тварину. Натомість, це готовність покласти на олтар ту тварину, що всередині нас, і дозволити, щоб її було спалено!”5

Нещодавно під час служіння президентом храму в Сент-Джорджі, шт. Юта, я готувався запечатати молоду пару. Коли я запросив їх до олтаря і наречений взяв свою наречену за руку, я усвідомив, що вони були готові покласти на той жертовник своє скрушене серце і упокорений дух—самовіддано жертвуючи себе одне одному і Богові подібно до Христової жертви заради них. І з якою метою? Щоб жертвуючи одне для одного протягом всього життя—тобто намагаючись жити, як Він—вони могли стати ще більш схожими на Нього.

Живучи так щодня, кожен з них стане ближчим до Бога, і це також наблизить їх одне до одного. Таким чином, життя за завітами обряду запечатування освятить не лише їхній шлюб, але також і їхні серця і саме їхнє життя.

Це розуміння шлюбу цілковито і сильно відрізняється від домінуючого сьогодні погляду на шлюб. У Своїй притчі про доброго пастиря Ісус дав описання наймита—людини, якій платили за догляд за вівцями. Він сказав, що коли приходить вовк, наймит “кидає вівці й тікає”. Чому наймит тікає? Тому, що вівці не належать йому. На відміну від цього, Ісус сказав про Себе: “Я—Пастир Добрий, … І власне життя Я за вівці кладу”. (Див. Іван 10:11–15).

Багато людей сьогодні вважають, що шлюб—це неформальна угода між двома наймитами. Коли наймит відчуває загрозу від якогось вовка проблем, він просто тікає. Навіщо простому наймиту ризикувати комфортом чи зручністю, не кажучи вже про життя?

Але коли ми приносимо в жертву в нашому шлюбі скрушене серце і упокорений дух подібно до Доброго Пастиря, ми обіцяємо віддати свої життя за вівцю нашого завіту, день за днем або навіть годину за годиною. У цьому процесі нас закликають самовіддано брати на себе як страждання, так і радості нашого подружжя і дітей, у наш власний обмежений спосіб, подібно до того, як Спаситель бере на Себе наші страждання.

“І бідуй з ним у всіх його бідуваннях” (УЗ 30:6),—сказав Господь Пітеру Уітмеру про його напарника помісії Олівера Каудері. Ісая вторить цій фразі, описуючи Христа і тих, кого Він викупляє: “В усякому утиску їхньому тісно було і Йому, … і … Він … носив їх усі дні в давнину” (Ісая 63:9; див. також УЗ 133:53).

Один з храмових працівників, чия дружина померла від важкої хвороби, на яку страждала кілька років, сказав мені: “Мені здавалось, що я знаю, що таке любов—ми прожили разом понад 50 благословенних років. Але лише намагаючись піклуватися про неї в ці останні кілька років, я відкрив для себе справжнє значення любові”.

Розділивши зі своєю дружиною її страждання, цей чоловік відкрив для себе у своєму серці глибокі джерела співчуття, яких ніколи не пізнати наймиту. Накопичення таких відкриттів запускає процес освячення, коли ми стаємо подібними до Доброго Пастиря—живучи, як Він, і вділяючи подібно до Нього. Не випадково такий спосіб життя сповнює незамінною міццю суспільні інтереси нашої культури.

Шлюб і справжня радість

Зображення
Elderly couple embracing. Shot in Ecuador.

Один з моїх друзів недавно запитав: “Наскільки близьким до досконалості повинен бути наш спосіб життя, щоб отримати піднесені обіцяння храмового запечатування?” Чоловіки і дружини знають одне одного настільки добре, особливо ті, хто прагне вічних благословень, що в деякі дні вони можуть чесно замислюватися, чи не є їхнє життя—або життя їхнього подружжя—вже достатньо близьким до досконалості.

Мені подобається відповідь, що міститься у прощальних словах Моронія: “Якщо ви відринете від себе всю безбожність і любитимете Бога з усією вашою могутністю, розумом і силою, тоді Його благодаті буде достатньо вам, щоб … ви могли бути [в]досконал[ені] в Христі” (Мороній 10:32; курсив додано). Один зі способів відринути від себе безбожність—це залишатися близькими до храму, оскільки в його обрядах “явлена сила божественності” (УЗ 84:20; курсив додано). Більш того, любити “Бога з усією [нашою] могутністю” означає любити у міру нашої унікальної особистої спроможності, а не у міру якоїсь абстрактної і недосяжної шкали досконалості.

Коли ми відринаємо від себе всю безбожність і щиро любимо Бога, настільки повно, як тільки можемо, вдосконалююча милість Христа може завершити процес нашого зцілення. У листі від Першого Президентства, написаного в 1902 р., зазначено, як буде виглядати всеохоплююча жертва Христа у поєднанні з нашою всеохоплюючою жертвою: “Після досягнення вдосконаленого стану життя, люди не матимуть іншого бажання, окрім того, щоб жити в гармонії з [праведністю], включно з тим, що поєднало їх як чоловіка і дружину. … Ті, хто сягнуть першого або целестіального воскресіння, обов’язково повинні бути чистими і святими, і їх буде вдосконалено також і тілесно. … Кожен чоловік та жінка, які досягають цього невимовного стану життя, будуть такими ж прекрасними, як ангели, що оточують престол Бога; … бо слабкість плоті тоді буде подолана і забута; і обидва будуть в гармонії з законом, який їх поєднав”6.

Я знайомий з однією жінкою, яка одружилася в храмі майже 50 років тому. Після того, як в неї та її чоловіка народилися кілька дітей, його неспокійне життя призвело до їхнього розлучення та його відлучення від Церкви. Потім вона сама відмовилася від членства в Церкві та вирішила піти іншим тернистим шляхом. Згодом її колишній чоловік помер. Я зустрівся з нею, коли її дочка привела її до мого кабінету, щоб дізнатися, чи зможе її мати колись повернутися до храму.

Після спокійної розмови про те, як ми можемо навчитися з досвіду і не бути засуджуваним ним, ми обговорили процес покаяння, повторного хрищення і відновлення храмових благословень. Тоді я розповів їй, що обряд відновлення благословень також відновить її храмове запечатування. Чи була вона готова до цього?

Першою слово взяла дочка. Вона сказала: “Я страждаю на біполярний афективний розлад. У мого сина також біполярний розлад. Ми знаємо набагато більше про цю хворобу, ніж нам було відомо раніше, і ми приймаємо ліки, які допомагають нам. Озираючись у минуле, я думаю, що у мого батька також був біполярний розлад, і що, ймовірно, це вплинуло на багато неприємностей у нашому сімейному житті. Я не засуджую його зараз”.

Мати лагідно відповіла: “Якщо я дійсно можу колись повернутися до храму, я буду готовою до відновлення мого запечатування”.

Спостерігаючи, як вони йшли коридором, я усвідомив, що храм і запечатувальна сила Іллі є джерелами примирення, бо вони привертають не лише серця дітей і батьків одне до одного, але й привертають одне до одного серця дружин і чоловіків. Згодом я отримав повідомлення про те, що матір було повторно охрищено.

Я свідчу, що порядок шлюбу, даний Богом Адаму і Єві, вартий всього, що вимагається ним—щоб знайти його, розбудовувати і дотримуватися у нашому житті. Я також свідчу, що чоловіки і дружини, які намагаються жити подібно до Доброго Пастиря, відкриють для себе і даруватимуть одне одному більш рясне життя, сповнене справжньої радості.

Посилання:

  1. Hugh Nibley, Eloquent Witness: Nibley on Himself, Others, and the Temple, in The Collected Works of Hugh Nibley, 19 vols. (2008), 17:312, 313; див. також Encyclopedia of Mormonism, 5 vols. (1992), “Meanings and Functions of Temples”, 4:1458–1459.

  2. “Сім’я: Проголошення світові”, Ліягона, лист. 2010, третя сторінка обкладинки.

  3. James E. Talmage, Jesus the Christ, 33rd ed. (1916), 669.

  4. “І було там зібрано … незліченне товариство духів праведних, які були вірними у свідченні про Ісуса за свого смертного життя; і хто приніс жертву за подобою великої жертви Сина Бога і вистраждав в імʼя свого Викупителя” (Учення і Завіти 138:12–13).

  5. Neal A. Maxwell, “Deny Yourselves of All Ungodliness”, Ensign, May 1995, 68; курсив додано.

  6. Joseph F. Smith, John R. Winder, and Anthon H. Lund letter to Christine Eggleston, Jan. 28, 1902, LDS Church History Library.