Проголошення про сім’ю: подолання плутанини в сучасній культурі
Це перша з двох статей, написаних старійшиною Хейфеном, які допомагають відзначити 20-у річницю виходу в світ документа “Сім’я: Проголошення світові”. Друга стаття буде опублікована у вересневому номері Ліягони за 2015 р.
Адаптовано з виступу “Marriage, Family Law, and the Temple” (Шлюб, сімейне право і храм), виголошеного 31 січня 2014 р. на щорічному духовному вечорі юридичної спілки ім. Дж. Рубена Кларка у Солт-Лейк-Сіті.
Постійну відданість шлюбу і батьківству можна порівняти з двома основними нитками, які проходять через весь узор нашого соціального полотна.
“Що викликає ваше найбільше занепокоєння?”—запитував журналіст Президента Гордона Б. Хінклі (1910–2008) у червні 1995 року незадовго до його 85-річчя. Він відповів: “Найбільше мене непокоїть сімейне життя членів Церкви. У нас є чудові люди, але є надто багато таких, у кого розпадаються сім’ї. … Думаю, що [це] викликає у мене найбільше занепокоєння”1.
Через три місяці Президент Хінклі публічно зачитав документ “Сім’я: Проголошення світові”2.
Не було співпадінням те, що це урочисте Проголошення було видано саме тоді, коли Господній пророк відчув, що серед усіх тем, які його турбували, найбільше занепокоєння викликала нестабільність у сімейному житті членів Церкви. Пізніше він додав, що найбільше випробування, яке стоїть перед Америкою і рештою світу—це “проблеми в сім’ях, які виникають через те, що батьки отримали хибне скерування, внаслідок чого хибне скерування отримають і діти”3.
Проголошення не було простою добіркою висловлювань на користь сім’ї. То було серйозне пророче застереження про наявність великої міжнародної проблеми. І тепер, через 20 років, проблема лише погіршується, що доводить, наскільки пророчим було застереження в 1995 році.
Перш ніж ми з’ясуємо, що це означає для кожного з нас, давайте розглянемо, як сучасна культура отримала те, що має зараз.
Найпоширеніша історія кохання
Найстаріший сюжет в історії людства, сповнений найбільшої надії, має спільну фабулу: хлопець зустрічається з дівчиною, вони закохуються, одружуються, народжують дітей і—як вони сподіваються—живуть щасливо. Ця найпоширеніша історія кохання є настільки важливою у великому плані щастя, що вона почалася з Адама і Єви, а для більшості членів Церкви вона й досі скеровує життя, подібно до Полярної зірки.
Радість людської любові і належності до сім’ї дає нам надію, мету і бажання жити краще. Це змушує нас мріяти про день, коли ми, тримаючись за руки, разом увійдемо у присутність Господа. Там ми обнімемо своїх рідних і залишимося з ними назавжди, щоб більше ніколи не “вий[ти] назовні” (Об’явлення 3:12).
Упродовж багатьох років суспільство загалом підтримувало це вроджене бажання належати. Звичайно, у сім’ях були проблеми, але більшість людей продовжувала вважати, що “зав’язування вузла” шлюбу створювало відносно довговічний сімейний союз. А ті вузли утримували полотно суспільства, “скріпивши … серця у єдності і в любові” (Moсія 18:21).
Однак упродовж останніх поколінь полотно значною мірою потоншало, оскільки ми переживаємо, як називають це деякі автори, “занепад шлюбу”4. Багато людей поза Церквою більше не розглядають шлюб, як джерело довготермінових зобов’язань. Натомість вони вважають шлюб і навіть народження дітей тимчасовим особистим вибором. Проте постійну відданість шлюбу і батьківству можна порівняти з двома основними нитками, які проходять через весь узор нашого соціального полотна. Коли ті нитки тоншають, полотно може розсотуватися, і ми можемо втратити сюжет всесвітньої історії кохання.
Я спостерігав це розсотування з особистої точки зору батька, члена Церкви і викладача сімейного права. Починаючи з 1960-х років, рух за громадянські права дав поштовх новим юридичним теоріям стосовно рівності, особистих прав і визволення. Ці ідеї допомогли Сполученим Штатам розпочати шлях до подолання своєї ганебної історії расової дискримінації. Вони також допомогли цій країні зменшити дискримінацію жінок. Такий захист від дискримінації співпадає з особистими інтересами кожного громадянина.
Однак певні форми правової класифікації насправді є корисними. Наприклад, закон є “дискримінаційним” для дітей заради їхнього блага через їхній вік: вони не можуть голосувати, керувати автомобілем або підписувати зобов’язуючу угоду. І вони отримують роки безоплатної освіти. Ці закони захищають дітей і суспільство від наслідків обмежених дитячих можливостей, у той же час готуючи їх до того, щоб стати відповідальними дорослими.
Закони також надають привілейований статус стосункам, що основуються на шлюбі та кровній спорідненості, і це не для того, щоб дискримінувати самотніх людей або тих, у кого немає родичів, але для того, щоб заохотити біологічних батьків укладати шлюб та виховувати їхніх власних стабільних дітей, які є основою стабільного, витривалого суспільства. Ці закони таким чином виявляють зацікавленість суспільства у своїх дітях і у своїй майбутній силі та витривалості.
Історично склалося так, що закони підтримують дієвий баланс між суспільними інтересами та індивідуальними інтересами, бо кожна складова грає важливу роль у здоровому суспільстві. Однак у 1960-х і 1970-х роках суди США почали інтерпретувати сімейне право у такий спосіб, що віддавав індивідуальним інтересам набагато більший пріоритет, ніж суспільним інтересам, таким чином порушуючи баланс між законодавчою і суспільною системою. Ця зміна стала лише частиною трансформації американського сімейного права—найбільшим культурним зсувом у ставленні до шлюбу та сімейного життя за останні 500 років. Я проілюструю цю трансформацію за допомогою кількох прикладів із законодавства США, хоча закони найбільш розвинених країн ідуть таким самим шляхом.
Культурний зсув
Усе почалося з того, що адвокати почали використовувати потужні індивідуально-визвольні ідеї, аби кинути виклик законам, що довгий час захищали інтереси дітей і суспільства у стабільних сім’ях. Суди і законодавці прийняли багато з цих індивідуалістичних ідей, навіть якщо ці ідеї завдавали шкоди більш важливим суспільним інтересам. Наприклад, розлучення з формулюванням—“без провини”—було вперше дозволено в Каліфорнії у 1968 році, а потім поширилося по всіх Сполучених Штатах. Розлучення “без провини” змінило погляд людей на шлюб. Згідно з колишніми законами про розлучення одружені люди не могли просто прийняти рішення, щоб припинити свій шлюб; натомість вони мали довести, що їхнє подружжя вдалося до негідної поведінки, такої, як перелюб або насильство. У ті часи лише суддя, який представляв інтереси суспільства, міг вирішувати, коли розлучення було достатньо виправданим, аби дозволити його всупереч суспільним інтересам, які полягали в продовженні шлюбу.
Відповідно до початкового задуму, розлучення “без провини” мало гідні цілі. Це давало можливість розірвати шлюб, незалежно від наявності особистої провини, як причини для розлучення, що спрощувало процес розлучення. Теоретично, лише суддя, який усе ще представляв суспільні інтереси, міг вирішити, чи можна було б зберегти шлюб. Але в дійсності судді під час розгляду сімейних справ у суді поступалися особистим преференціям подружжя і згодом вивільняли того партнера, який хотів припинити шлюб.
Ці зміни в законі прискорили величезний культурний зсув, оскільки шлюб уже не вважався відносно незмінною суспільною інституцією. Натомість він став чимось тимчасовим, стосувався лише приватних взаємин, міг припинятися за бажанням—без глибоких розмірковувань над тим, як розлучення зашкодить дітям, уже не кажучи про те, як це зашкодить суспільству. Невдовзі сумніви суддів стосовно того, чи має суспільство право змушувати до дотримання шлюбних обітниць, викликало у подружніх пар хибне враження, що їхні особисті обітниці більше не мають великого соціального або морального значення. Тож тепер, коли шлюбне зобов’язання створює конфлікт з особистими преференціями, люди більш схильні відходити в сторону. Вони розглядають шлюб як “не зобов’язуючий обов’язок”, незалежно від того, що означає ця суперечність.
Відображаючи таке нове ставлення, суди розширили батьківські права неодруженого батька і почали надавати права опіки та усиновлення неодруженим людям. Це докорінно змінило давно встановлене привілейоване право, яке по можливості сімейний закон надавав сім’ї, в якій біологічні батько і мати були одружені. Як досвід, так і соціальні дослідження чітко показували—і зараз показують,—що сім’я, в якій наявні одружені біологічні батько і мати майже завжди забезпечує найкращі умови для виховання дітей. Але з часом випадки, де батько і мати не в шлюбі, посприяли і стали результатом космічних показників спільного життя поза шлюбом і народження дітей не в шлюбі.
Крім того, в 1973 році Верховний суд США надав окремим жінкам право робити аборт за бажанням, тим самим відкидаючи давні культурні уявлення про соціальні інтереси, представлені ненародженими дітьми й обраними законодавцями, які до цього разом вирішували важливе питання про те, коли починається життя.
Розмови про розлучення “без провини” логічно ведуть до короткого коментаря про одностатеві шлюби. Це стало важкою і болісною темою, але зверніть увагу, що лише 17 років тому у жодній країні світу одностатеві шлюби не були дозволені. Тож як могла сама ця ідея про одностатеві шлюби з’явитися на міжнародній сцені саме тоді, коли історична концепція шлюбу такою значною мірою втратила суспільне значення протягом останніх чотирьох десятиліть?
Хтось, вірогідно, відповість, що теорія “особистої автономії” на першому в Сполучених Штатах судовому розгляді одностатевого шлюбу в 2001 році просто стала продовженням того ж індивідуалістичного юридичного поняття, яке створило розлучення “без провини”. Коли суд підтримує право людини припинити шлюб, незалежно від соціальних наслідків (як це стається під час розлучення “без провини”), той же принцип може, як вбачається, підтримувати право окремої людини на започаткування шлюбу незалежно від соціальних наслідків (як це стається у випадку з одностатевим шлюбом).
Іншими словами, коли люди вбачають у шлюбі між чоловіком і жінкою лише питання особистого вибору, а не ключової суспільної інституції, то не дивно, що багато людей зараз кажуть про одностатеві шлюби, що люди мають вільно обирати, який шлюб укладати. Це й може статися, коли ми втрачаємо бачення зацікавленості суспільства в шлюбах і в дітях. Звичайно, Бог любить усіх Своїх дітей і очікує, що ми будемо ставитися одне до одного співчутливо і толерантно—незалежно від особистої поведінки, яку ми можемо розуміти чи не розуміти. Але зовсім інша справа ухвалювати таку поведінку або сприяти їй шляхом зміни юридичного поняття шлюбу, історична мета якого полягала у підтримці зацікавленості суспільства в наявності біологічних батьків, які виховують власних дітей у стабільній домівці.
Верховний суд США покладався на особисту автономну теорію, серед інших юридичних теорій, коли 26 червня 2015 року прийняв постанову, що закони штатів не можуть “перешкоджати шлюбу парам однієї статі”. Такий одностатевий шлюб зараз є легальним в усіх штатах США.
Однак важливо, що думка більшості суду також “підкреслила, що релегії і ті, хто дотримуються релігійних вчень, можуть продовжувати захищати будь-якими засобами щирі переконання, що через божественні заповіді одностатевий шлюб не можна пробачити. Перша Поправка підтверджує, що релігійні організації і особи мають належний захист, коли вони прагнуть навчати принципам, яких вони дотримуються і які є дуже важливими для їхнього життя і віри, а також для власного сильного бажання продовжувати зберігати структуру сім’ї, яку вони так довго шанували. Це також стосуються тих, хто виступає проти одностатевих шлюбів з інших причин”5.
Вплив на шлюб і дітей
А тепер розглянемо наслідки цих змін на шлюб і дітей. Приблизно з 1965 року показник розлучень у США більше ніж подвоївся, хоча в останні роки він трохи понизився—частково через те, що кількість неодружених пар зросла приблизно в 15 разів, а частий розрив ними стосунків не відображається в показниках розлучень. На сьогодні приблизно половина усіх перших шлюбів закінчується розлученням; приблизно 60 відсотків других шлюбів також. Сполучені Штати є країною, де ймовірність розлучень є найбільш високою6.
Сьогодні 40 відсотків дітей у Сполучених Штатах народжуються у неодружених батьків. У 1960 році той показник сягав 5 відсотків7. Приблизно 50 відсотків підлітків у наш час вважають народження дітей поза шлюбом “прийнятним стилем життя”8. Відсоток дітей, що виховуються у сім’ях, де є лише батько або лише мати, виріс у 4 рази в порівнянні з 1960 роком—з 8 до 31 відсотка9. Більше ніж половині нинішніх шлюбів у США передувало співжиття без укладання шлюбу10. Те, що було абсолютно неприйнятним у 1960-х роках, стало новою мораллю.
У Європі 80 відсотків населення в наш час висловлюються на користь співжиття без укладання шлюбу. У деяких районах Скандинавії 82 відсотки першонароджених дітей були народжені поза шлюбом11. Коли нещодавно ми жили в Німеччині, то помітили, що для європейців у багатьох сенсах шлюб більше не має колишнього значення. Як озвучив це один французький письменник, шлюб “втратив свою чарівність для молодих людей”, які все більше переконуються в тому, що “любов це, загалом, приватна справа, яка не залишає місця” суспільству щось казати про їхній шлюб або про їхніх дітей12.
Однак діти розлучених батьків або таких, які не уклали шлюб, мають у три рази більше серйозних проблем, коли йдеться про поведінку, емоційний стан та розвиток, ніж діти, які виховуються у сім’ях, де є батько і мати. За всіма показниками благополуччя дитини ці діти знаходяться дуже далеко від нього. А коли діти неблагополучні, неблагополучним стає суспільство. Ось кілька прикладів такого неблагополуччя, які показують, що певні складові таких загальних тенденцій можуть мати декілька причин. За минулі 50 років:
-
Підліткова злочинність зросла в 6 разів.
-
Кількість безпритульних дітей і всі форми жорстокого поводження з дітьми зросли в п’ять разів.
-
Погіршилися усі показники психологічних розладів у дітей—від наркотичної залежності до розладів харчування; депресія серед дітей виросла в 1000 разів.
-
Насильство щодо жінок у сім’ї зросло, а рівень бідності значно змістився, охоплюючи все більшу кількість дітей13.
Наскільки серйозними є ці проблеми? Як сказав Президент Хінклі у 1995 році, ці питання викликають у нього “найбільше занепокоєння”. А ті тенденції, які його турбували тоді, зараз набагато погіршилися. Як пише один з журналістів журналу Time:
“Жодна сила не спричиняє більших труднощів, які піддаються описанню, та людських нещасть у цій країні, ніж крах шлюбу. Він шкодить дітям, зменшує фінансову безпеку матерів і найбільш руйнівних наслідків завдає тим, кому його найважче зносити: бідним прошаркам населення. …
Бідні вже [не асоціюють] батьківство зі шлюбом, а ті, хто досягнув фінансової забезпеченості, [розривають] свої союзи, якщо [вони] вже не приносять їм задоволення”14.
Повернути свої серця
Зліва: фотоілюстрація Джаней Бінгхем
Одна з розсотаних золотих ниток у ослабленому полотні суспільства відображає суть проблеми: діти—кість від костей наших, і плоть від нашої плоті. Щось істинне, навіть священне стосовно нащадків—дітей і дітонародження та вічних уз любові відлунює десь далеко в містичних струнах нашої колективної пам’яті.
Зв’язок між дітьми і батьками має настільки велике значення, що Бог послав Іллю у 1836 році, аби “повернути серця” батьків і дітей одне до одного. А якщо ті серця не повернуться таким чином, то Він сказав, що “всю землю [буде] покарано прокляттям” і “спустошено вщент” перед поверненням Христа (УЗ 110:15; Джозеф Сміт—Історія 1:39; див. також Maлахія 4:6). У сьогоденному світі, як бачимо, ці серця дійсно повертаються—але скоріше одне від одного, ніж одне до одного.
Невже ми уже живемо в час цього прокляття? Можливо. Сучасні діти (а отже, і суспільство—тобто земля) справді “спустошені” (позбавлені цінності, зроблені непридатними і занедбаними) з усіх аспектів, обговорюваних нами.
Вчення ясне—і підкріплене доказами упродовж багаторічних досліджень. Нам не потрібно повертатися до колишніх законів про сім’ю, але якби ми просто більше піклувалися про своїх дітей і їхнє майбутнє, люди укладали б шлюб до того, як ставати батьками. Вони б більше, значно більше, жертвували заради збереження шлюбу. Діти б виховувалися завжди, коли це можливо, їхніми біологічними батьками. В ідеалі, не було б абортів за бажанням чи дітей, народжених не в шлюбі. Звичайно, необхідні певні винятки—деякі розлучення є виправданими, а часто усиновлення—це дар з небес. Однак принцип, викладений у 1995 році в Проголошенні про сім’ю, чітко вказує: “Діти мають право народжуватися в лоні шлюбу і виховуватися батьком і матір’ю, які з цілковитою вірністю шанують шлюбні обітниці”15.
Однак ми страждаємо від колективної амнезії. Ми не чуємо містичних струн вічної, чи навіть нещодавньої, пам’яті. Ворог нашого щастя хоче переконати нас, що священні тривалі узи сімейної любові обмежують нас, коли, в дійсності, жодні інші стосунки не роблять нас більш вільними і повноцінними.
Створити хороший шлюб—непросто. Ніхто не обіцяв, що це буде легко. Але коли плутанина в культурі плутає нас стосовно того, чим є шлюб, ми можемо надто швидко здатися, не покладаючись одне на одного і на себе. Однак вічна євангельська перспектива, про яку ми дізнаємося з Писань і у храмі, може допомогти нам подолати сучасну плутанину в питаннях шлюбу, поки наш шлюб не стане у найвищій мірі задовольняючим і освячуючим—навіть якщо і найбільш вимогливим—досвідом нашого життя.
Вгорі справа: фотоілюстрація Джеррі Гарнса