Подорож Анни
Автор живе в штаті Аризона, США.
Ця історія сталася у травні 1889 року.
Анна Матильда Андерсон заховалася з мамою і сестрою Ідою під чорною парасолькою. Краєм ока вона бачила, як наближається потяг. Вона почала тремтіти. Цей потяг повезе її зі Швеції, і це буде початком її подорожі до Америки.
“Будь хорошою дівчинкою і слухайся старійшину Карлсона”,—прошепотіла мама Анни шведською мовою. Вона міцно тримала своїх дівчаток. Старійшина Карлсон був місіонером, який служив у Швеції три роки, з того часу, як Анні виповнилося 8 років. Тепер настав для нього час повертатися до своєї сім’ї в Айдахо, у Сполучені Штати.
Коли мама вирішила послати Анну та Іду до Америки, аби уникнути переслідувань у Швеції, старійшина Карлсон запропонував наглядати за ними. Зараз він стояв біля потяга. Він подав знак, щоб двоє дівчаток ішли за ним. Іда міцно обняла маму і пішла вперед, але Анна залишилася.
“Я люблю тебе,—сказала Анна.— Я буду за тобою сумувати”.
“Я також буду за тобою сумувати”. А тепер уважно слухай. Якщо ти опинишся у місці, де не зможеш зрозуміти, що кажуть люди, не забудь помолитися Небесному Батькові, бо Він зможе тебе зрозуміти”.
Все ще розмірковуючи над словами матері, Анна зайшла у потяг й сіла поруч з Ідою і старійшиною Карлсоном. Вона раділа своїй першій подорожі потягом, але зараз вона хотіла ще один, останній раз побачити маму. Потяг був надто високим, щоб бачити обличчя людей, але вона усміхнулася, коли побачила мамину чорну парасольку, яку та тримала високо над натовпом. Це нагадало їй, що мама дивиться.
З шумом випустивши дим, потяг рушив уперед. Спочатку він рухався так повільно, що мама бігла поруч. Анна бачила розмахування чорною парасолькою. Але невдовзі чорної парасольки вже не було видно. Анна прихилилася до віконного скла, думаючи, що там попереду.
Через кілька тижнів Анна вже прихилялася до віконного скла іншого потяга. Цей віз її до Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. “Америка не схожа на Швецію, ja?”—сказала вона Іді.
“Ja,—прошепотіла Іда у відповідь. Але Америка тепер наш дім, і якщо ми багато працюватимемо, то зможемо привезти також і маму”.
Не було достатньо грошей, щоб купити квиток для мами. Одна сім’я в Огдені, штат Юта, оплатила проїзд Іди до Америки. Іда мала жити у них на фермі і працювати, щоб повернути гроші. А Анна буде жити у своєї тітки в Солт-Лейк-Сіті. Тітка Анни приїхала до Юти кілька років тому, і мама написала, щоб розповісти їй про приїзд Анни.
Після потяга вони кораблем попливли через Північне море до Данії. Потім вони припливли до Англії та Ірландії, перш ніж перетнути Атлантичний океан і висадитися у Нью-Йорку. Анна страждала від морської хвороби більшість часу їхньої 15-денної подорожі. Вона з полегшенням сіла у потяг у Нью-Йорку, який прямував до Юти.
“Огден, Юта!”—оголосив кондуктор. Анна все ще не знала англійської мови, але зрозуміла назву міста. Її серце впало. Воно впало ще нижче, коли старійшина Карлсон встав і узяв свій та Ідин багаж.
“Тобі вже треба йти?”—запитала вона сестру.
“Так,—лагідно відповіла Іда.— Не хвилюйся, тітонька буде на місці, коли ти дістанешся до Солт-Лейк-Сіті”.
Анна дивилася, як Іда і старійшина Карлсон зустріли його сім’ю на станції. Вони повезуть Іду в критому фургоні до її нового дому на фермі, а потім далі до Айдахо. Тепер Анна дійсно почувалася самотньо.
Потяг з гуркотом мчав крізь ніч, поки, здригнувшись, не зупинився в Солт-Лейк-Сіті. Була майже північ. Анна підхопила свою валізу і зістрибнула на платформу. Її втомлені очі шукали тітку.
Але на неї ніхто не чекав.
Анну охопив страх. Вона знову оглянула платформу, сподіваючись, що когось не побачила. Її погляд затримувався на тінях. Вона намагалася побачити людські постаті в миготінні гасових ліхтарів. Але тітки там не було.
Незнайомці підходили до неї і про щось запитували. Анна думала, що вони хочуть допомогти, але вона не могла зрозуміти, що вони кажуть.
Вона ніколи не відчувала більшого страху за все своє життя. Ні тоді, коли її однокласники в Швеції глузували з неї через її нову віру. Ні тоді, коли її нудило на пароплаві до Нью-Йорка. Ні навіть тоді, коли вона попрощалася з мамою.
Анна заплющила очі й пригадала мамині слова: “Не забудь помолитися Небесному Батькові, бо Він зможе тебе зрозуміти”.
Анна стала на коліна на платформі поряд з валізою і молилася так гаряче, як ніколи раніше у своєму житті. Вона молилася, щоб Небесний Батько послав їй когось, хто розмовляє шведською і зможе її зрозуміти.
Коли вона закінчила молитву, то поглянула вгору. Як і раніше, там на неї ніхто не чекав. Але потім вона побачила німецьку сім’ю, яку бачила в потязі. Мати помахом руки запросила її йти з ними. Все ще в сльозах, Анна схопила валізу і почовгала за ними.
Вона йшла за ними до південних воріт кварталу Храмової площі. Дівчинка поглянула на місце, де був побудований прекрасний новий храм. Потім раптово Анна почула поблизу швидкі кроки. До них поспішала якась жінка і придивлялася до всіх приїжджих іммігрантів. Поглядом жінка обвела німецьку сім’ю. Потім вона зупинила його на Анні. Коли Анна поглянула, жінка зупинилася і почала вдивлятися. Анна вдивлялася в неї, а в грудях зажевріла надія.
Анна її впізнала! То була її вчителька Недільної школи, яка поїхала до Юти лише рік тому! Вона її впізнала!
Вчителька міцно обняла Анну. Вона витерла у Анни сльози і прошепотіла шведською: “Я постійно прокидалася. Образи нових іммігрантів заповнили мої думки. Я не могла більше заснути. Я відчула спонукання прийти на Храмову площу, щоб подивитися, чи не буде там когось із знайомих”. Вона взяла Анну за руку, і повела її вулицею. “А тепер ходімо зі мною”.
Пізніше Анна дізналася, що її дядько і тітка переїхали з Солт-Лейк-Сіті і не отримали листа від мами. Вчителька послала їм звісточку, і вони приїхали за Анною через чотири дні. Згодом Іда і Анна змогли переправити до Америки і маму.
Але тепер уже нічого не мало значення. Коли Анна йшла до дому своєї вчительки, вона подумала: “Небесний Батько зробив більше, ніж просто відповів на мою молитву. Я просила лише про когось, хто мене зрозуміє, а Він послав людину, яку я знаю”.