Чи була моя страва надто простою?
Дженніфер Клінгонсміт, шт. Юта, США
Наступного дня я відчула спонукання віднести те, що я готувала на обід, сестрі Морган і її чоловікові на їхнє святкування річниці.
Ілюстровано Бредлі Х. Кларком
Кілька років я була візитною вчителькою своєї сусідки і подруги, яку звали сестра Морган. Вона була на кілька десятків років старшою за мене, тож я настільки ж навчалася від неї та її життєвого досвіду, як і вона від моїх послань візитного вчителювання.
У той час, коли я була її візитною вчителькою, у сестри Морган виявили рак. Я була в захопленні, як відважно вона зносила своє лікування і як майже завжди на її обличчі була усмішка.
Під час одного з моїх візитів вона згадала, що наступного дня у неї річниця весілля. Наша розмова невдовзі перейшла на інші теми і наш візит закінчився.
Наступного дня я відчула спонукання віднести те, що я готувала на обід, сестрі Морган і її чоловікові на їхнє святкування річниці. Спочатку я відкинула те спонукання, бо готувала звичайну буденну їжу. Безумовно, така проста їжа не підходить для такої особливої події.
Але спонукання мене не залишало. Я подзвонила на роботу чоловікові, сподіваючись, що він погодиться, що та ідея не була хорошою. Натомість він заохотив мене подзвонити сестрі Морган і сказати, що я несу обід.
Спантеличена простотою своєї страви і такою самовпевненою поведінкою зі свого боку, я не подзвонила подрузі, але і не могла позбавитися відчуття, що мені слід поділитися обідом. Тож я поклала страву на тарілку і, нервуючись, перейшла через вулицю.
Коли я увійшла у двір, то побачила, що брат і сестра Морган сідають у машину. Я оголосила, що принесла обід для їхньої річниці і сподіваюся, що вони не будуть заперечувати.
На обличчі сестри Морган засяяла усмішка. Вона розповіла, що вони вирішили відсвяткувати свою річницю у місцевому ресторані швидкого харчування, бо внаслідок лікування раку вона відчуває таку втому, що не має сил ні готувати, ні іти кудись іще. Змога залишатися вдома принесла їй полегшення.
Відчуття полегшення і радості охопило й мене, коли вони прийняли мою просту страву.
Не більше ніж через два місяці, якраз тоді, коли сестра Морган закінчила лікування раку, її чоловік несподівано помер від раптової хвороби. Їхнє святкування весілля усього за кілька тижнів до того, було останнім.
Я багато чого зрозуміла того літа про те, як дослухатися до тихого спокійного голосу під час служіння іншим людям. Служіння, яке нас просять—або ми відчули спонукання—здійснити, може здаватися незручним, непідходящим або простим у наших очах, але воно може бути саме тим, що потребується. Цей випадок додав мені сміливості служити в будь-якій якості, де Господь мене потребуватиме, і це допомогло з більшою вірою виконувати “ангельську місію” (“Ми сестри в Сіоні”, Гімни, № 195).