Дух прошепотів мені
Крістіна Альбрехт Ерхарт, шт. Вашингтон, США
Ілюстровано Бредлі Х. Кларком
“Хлопці! Поверніться!”—хтось гукав несамовитим голосом.
Я озирнулася і помітила двох хлопчиків віком приблизно 5 і 7 років, які бігли через паркувальний майданчик біля магазину, а по щоках у них котилися сльози. Продавець, який їх гукав, мав дуже схвильований вигляд.
Коли я знову повернулася в напрямку свого автомобіля, Дух прошепотів мені: “Ти можеш допомогти”. Шепіт був тихим, але таким чітким, що за мить я бігла через увесь паркувальний майданчик до хлопчиків.
Я знайшла старшого біля коричневого мінівену. Я підійшла і стала біля нього на коліна.
“Привіт. Мене звуть Крістіна. У тебе все гаразд?”
Після моїх слів він заплакав ще сильніше і закрив обличчя руками. До нас підбіг продавець з іншим хлопчиком.
“Думаю, що вони розмовляють лише французькою,—сказав продавець.— Ми побачили, що вони біжать через увесь магазин, бо загубилися”.
Я знову сказала дітям, як мене звуть, але тепер французькою мовою. Французька була моєю першою мовою, але я нею не розмовляла з того часу, як мене в ранньому дитинстві усиновила англомовна сім’я. Зазвичай я розмовляю французькою погано. Однак у ту мить моя мова не була незграбною чи неприродною. Слова чітко виникали в розумі і я їх виразно промовляла, втішаючи хлопчиків.
Між схлипуваннями старший хлопчик пояснив швидким потоком слів, що він з братом ніде не міг знайти батьків у магазині, тож вони побігли на вулицю, щоб там їх пошукати. Поки я слухала, поступово починала розуміти, як дивовижно те, що я не лише вільно спілкувалася французькою, але і добре розуміла та втішала двох наляканих дітей.
“Вони загубили батьків і хочуть почекати їх біля їхнього автомобіля”,—сказала я продавцеві. Маленькі хлопчики сказали мені імена батьків, які я назвала продавцеві, аби він міг повідомити їх по гучномовцю. За кілька хвилин хлопчик побачив свого батька, який вийшов з магазину й біг йому назустріч.
Коли я пішла за хлопчиком до батька, то не змогла навіть згадати, як французькою “до побачення”. Я даремно намагалася сказати щось таке, що хлопчики зрозуміють, але мені не вдалося нічого, окрім кількох незв’язних слів. Зрештою я повернулася до англійської і сказала хлопчикам: “Па-па. Було приємно познайомитися”.
Після того як я залишила хлопчиків з батьками, я була переповнена вдячності. Небесний Батько через мене втішив двох Своїх малят. Я відчувала смирення від того, що Господь міг звеличити мої скромні можливості для виконання Своїх цілей. Я була вдячна, ставши свідком того, що може відбуватися завдяки нашій готовності відгукнутися, коли Він кличе навіть за дуже незвичайних обставин.