Сліди вірності
Рендольф Шанкула, шт. Юта, США
Ілюстровано Бредлі Х. Кларком
Якось я хотів зробити фотографії Храмової площі в Солт-Лейк-Сіті: водойми, в якій відображається храм, і фонтанів, і тротуарів, вкритих свіжим сніжком, на якому ще немає жодних слідів. Щоб сфотографувати свіжий сніг без жодних слідів, я знав, що маю приїхати на Храмову площу рано-вранці після нічного снігопаду.
Я підготувався, коли одного вечора в прогнозі погоди обіцяли нічний снігопад. Оскільки прибиральники на Храмовій площі починають чистити тротуари о 5 ранку, я поставив будильник на 3:00 і приготував фотоапарат.
Наступного ранку, їдучи нерозчищеними дорогами, я прибув на Храмову площу о 4:15, а сніг усе ще падав. Тоді я поїхав навколо площі, щоб знайти місце для паркування, звідки я міг легко зробити знімки.
Під час першого кола навколо Храмової площі я помітив, що доріжка до входу в Солт-Лейкський храм вкрита свіжим снігом, на якому не було жодних слідів! Я знав, що зроблю бездоганне фото. Радіючи, я знову об’їхав квартал, щоб знайти місце для паркування.
Їдучи на схід Північною Храмовою вулицею, я подумав, що знайду місце біля доріжки, що веде до храму. Однак перш ніж я це усвідомив, я вже проїхав паркувальний майданчик і знову був поруч з пішохідною доріжкою, що вела до входу в храм.
Поки я стояв на червоному світлі, то дивився праворуч на свіжий, непорушений сніг. Коли я подивився ліворуч, в напрямку Конференц-центру, то помітив літню жінку, одягнену в недільний одяг, яка, опустивши голову перед зустрічним снігом, прямувала до храму.
“Тільки не це!—подумав я.— Я не можу втратити цю нагоду!”
Коли жінка пройшла переді мною, я повернувся і поглянув на пішохідну доріжку, яка незабаром буде протоптана, і побачив ще одну сестру, яка вже пройшла доріжкою і повертала до входу в храм. Потім я знову поглянув на першу сестру, яка зараз ішла пішохідною доріжкою. Її ноги були в снігу по кісточки і, йдучи слідами першої сестри, вона повільно, але впевнено пройшла доріжкою, увійшла у ворота і підійшла до входу в храм.
Коли я спостерігав цю картину, то поглянув на годинник у своєму авто: 4:20. Сидячи у теплому автомобілі і дивлячись на сліди на свіжому снігу, я відчув смирення, зворушений вірністю цих двох сестер, які ішли виконувати призначені їм доручення.
Я знову об’їхав квартал, припаркувався, узяв фотоапарат і сфотографував сліди на снігу—і ця фотографія була набагато кращою за ту, яку я уявляв.