Наші домівки, наші сім’ї
Вдячна за храмові завіти
Автор живе в шт. Аризона, США.
Як могло щось полегшити мій смуток, коли помирав мій ненароджений син?
Усього на 14-му тижні моєї вагітності третьою дитиною лікарі повідомили нам, що може бути викидень через те, що у дитини проблеми з легенями. Та новина була приголомшуючою: я почувала себе розбитою, наляканою і не знала, чого чекати в майбутньому. Того вечора ми з чоловіком пішли до храму з важким серцем та зі сльозами на очах. Нам потрібні були відповіді, спрямування і сила. Ми знали, що у тиші храму ми зможемо наблизитися до Господа. Нас здивував спокій, який ми відчули в целестіальній кімнаті. Я знала, що навіть якщо ця дитина не залишиться на землі, все буде зроблено правильно.
Пізніше на колінах я виливала свою душу Небесному Батькові. Я сказала Йому, що зрозумію, якщо нашому синові не призначено жити на землі, але я хотіла б отримати, якщо це можливо, якісь особливі благословення. Я також пообіцяла, що якщо це моє бажання не здійсниться, я не втрачу віри. Я попросила, щоб ця дитина могла залишитися зі мною довше—щоб вона могла пожити, хоча б трошки, поки вся моя сім’я не потримає її на руках. Лікарі сказали, що якщо якимось дивом я зможу виносити дитину до кінця, вона народиться синюшною, але я молилася, щоб вона народилася рожевою, аби наші маленькі хлопчики не боялися потримати свого братика. Я просила Господа пам’ятати наш вічний зв’язок після того як дитина, яку ми вирішили назвати Брайсен, помре.
Минали тижні, лікарі були здивовані розвитком Брайсена, але попереджали, що він неодмінно помре після народження. Мені було надзвичайно боляче думати, що ми його втратимо, однак я також була дуже рада, що він продовжує рости. Виношувати сина, який не буде жити—це постійний тягар. Я відчувала біль, коли люди запитували, якої статі дитина або коли вона має народитися, а я мала вдавати, що все гаразд. Ми купили монітор, аби щодня перевіряти серцебиття дитини, і завжди з радістю слухали той чудовий звук. Моє горе було глибоким. Спокута Спасителя набула для мене нового сенсу: я нарешті зрозуміла з власного досвіду, що Ісус Христос не лише відстраждав за мої гріхи, але також відчув увесь смуток, увесь біль. Як мій Спаситель, Він дійсно ніс тягар зі мною, аби я ніколи не була самотньою.
На 37-му тижні я прийшла до лікарні, знаючи, що я формально запускаю годинник життя Брайсена. Це було і страшно, і прекрасно. Лікарі сказали, що він зможе прожити від 10 хвилин до кількох днів. Попри мій страх, я відчувала підтримку Господа. Брайсен Кейд Флоренс народився 27 січня 2012 року. Я плакала в ту мить, коли він народився—рожевий, такий красивий, такий досконалий.
Наші хлопчики забігли в кімнату, щоб побачити і потримати свого братика. Ми запросили фотографа, щоб зберегти пам’ять про ту мить. Брайсен прожив лише 72 хвилини, буквально стільки, скільки потрібно було, щоб кожен з нас його потримав і полюбив. То був єдиний раз, коли ми зібралися всією сім’єю на землі, але то було все, про що ми мріяли. Хлопчики не могли намилуватися своїм братиком. Вони його цілували, співали йому пісеньки і просили потримати його. Він навіть прожив достатньо довго, щоб отримати благословення від свого батька. Саме про це мріяв і молився мій чоловік.
Вся наша сім’я має свідчення, що “божественний план щастя дає можливість продовження сімейних стосунків після смерті” і що храмові обряди і завіти дають можливість “сім’ям об’єднатися навічно” (“Сім’я: Проголошення світові”, Ліягона, лист. 2010, третя сторінка обкладинки). Для нас мати вічну сім’ю—це все. Найкраща частина євангелії полягає в тому, що смерть ніколи нас не розлучить; ми будемо продовжувати свою подорож разом.
Завдяки цьому випробуванню я дізналася, що Бог виявляє Себе в незначних речах. Він піклується про кожного з нас особисто. Хоча труднощі й випробування настануть, Бог зробить так, щоб вони були для нас легшими. Зараз я більш вдячна, ніж будь-коли, за своє храмове запечатування до чоловіка і за те, що наші діти були народжені в завіті. Завдяки прекрасному Божому плану для наших сімей, у тому числі за нескінченну жертву Спасителя, ми зможемо бути разом знову. Я часто думаю, як би я змогла пережити це важке випробування без знання вічної істини. Я безмежно вдячна за свідчення, яке я здобула завдяки короткому життю Брайсена—Бог допоміг мені краще побачити очима і серцем Його благословення.