Найкраща сім’я назавжди
“В мене сім’я є на землі, З нею добре так мені” (“Може сім’я святих жити вічно”, Збірник дитячих пісень, с. 99).
Дівчатка не звертали на Олівію уваги. Як цьому може зарадити відро фарби?
Олівія низько опустила голову, слухаючи збуджене перешіптування дівчаток, які сиділи позаду неї в автобусі.
“Я така рада, що твоя мама дозволила тобі вийти на моїй зупинці разом зі мною! Ти взяла ігри?”
“Вони зі мною. Мама також дозволила мені взяти пакунок з попкорном!”
Олівія насупилася, дивлячись у книжку, яку читала. Хіба вони не знають, що вона чує їх? Їй звичайно ж не хотілося слухати, як дві її подруги складають плани робити щось разом, не запрошуючи її.
Стефані, Ребекка і Олівія вже давно дружили. Вони завжди робили все разом. Але коли розпочався новий навчальний рік, Стефані з Ребеккою залишилися у тієї ж учительки, в той час, як Олівію перевели в інший клас! Олівія пам’ятала неприємне відчуття в животі, коли двоє дівчат весело розмовляли про те, що будуть сидіти одна біля одної у класі або разом їсти сніданок. І зараз у неї було таке ж неприємне відчуття.
Автобус під’їхав до зупинки перед домом Ребекки. Олівія з нещасним виглядом спостерігала з вікна, як дівчата зіскочили з автобуса і побігли у двір.
Коли автобус нарешті доїхав до зупинки Олівії, вона ледве могла стримувати сльози. Дівчинка поспіхом забігла в дім.
“Як справи у школі?”—запитала мама.
Олівія розплакалася. “Все було жахливо! Ребекка і Стефані зі мною майже не розмовляють, а ми обіцяли дружити завжди”,—схлипувала Олівія.
“Мені шкода, Олівіє. Це дійсно важко, коли дружні стосунки погіршуються”,—сказала мама. Якусь мить вона помовчала. “А чи пам’ятаєш ти, як ми ходили до храму запечатуватися?”—запитала вона, показуючи на фотографію, що висіла на стіні. Олівія поглянула і побачила свою сім’ю з усміхненими обличчями на фоні храму. Тоді вона була набагато молодша, але й досі пам’ятала, як була з батьками і старшою сестрою Джейн у прекрасній кімнаті для запечатування.
“Чи знаєш ти, чому ми так багато працювали, щоб підготуватися до відвідування храму?”
“Тому що ми хотіли назавжди залишитися сім’єю?”—відповіла Олівія.
“Саме так. Навіть якщо Ребекка і Стефані тепер не є твоїми найкращими подругами назавжди, твоїм найкращим другом назавжди залишається твоя сім’я”.
“Так,—сказала Олівія.—Але ж це інше”.
“Я знаю, що твої почуття ображено,—сказала мама,—але я рада, що ти вдома. У мене є робота для тебе і для Джейн”.
Олівія не могла повірити своїм вухам. Замість того, щоб вислухати її, мама збирається дати їй хатню роботу!
“Іди, одягни на себе щось старе і чекай мене на ґанку. Поклич із собою Джейн”.
Олівія піднялася нагору, ступаючи ногами сильніше, ніж завжди, і одягнулася в робочий одяг.
Коли дівчатка переодягнулися і вийшли у двір, то побачили, що мама виходить із сараю. Вона несла зелену бляшанку і пензлі, а також згорнутий целофан. Коли вона дійшла до ґанку, то постелила целофан і роздала кожній дівчинці по пензлю.
“Ти дозволиш нам щось пофарбувати?”—скептично запитала Олвія. Як правило з такими завданнями справлявся татусь.
“Так,—сказала мама.—Я хочу, щоб до вечері двері чорного входу були пофарбовані”. А потім вона повернулася і пішла в дім.
Дівчата довго дивилися одна на одну, а потім широко усміхнулися. Оце так розвага! Вони занурили пензлі в густу зелену фарбу і взялися до роботи. Олівії подобалася така робота—вона взагалі не була схожа на роботу. Джейн показувала, як рухати пензель, щоб виходили довгі рівномірні мазки. Невдовзі дівчата сміялися і розмовляли. Олівія почала згадувати всі радісні моменти, які вона мала з Джейн. Вона була рада, що завжди з нею буде її сестра-подруга.
Через пару годин дівчатка були перемазані плямами зеленої фарби, але на обличчях були радісні усмішки. Олівія акуратно відкрила сяючі зелені двері й зазирнула всередину. “Мамо, ми закінчили фарбувати двері,—вигукнула вона.—Прийди і подивися, як гарно вони виглядають!”