Нам треба помолитися—прямо зараз!
Джеффрі Р. Мак-Махон, пров. Альберта, Канада
Наша сім’я поверталася з відпочинку на Піс-Рівер, пров. Альберта, Канада, де ми всією сім’єю відпочивали на вихідні. Ми знаходилися на відстані п’ятигодинної подорожі північніше Едмонтона, де був наш дім. Весь пейзаж півночі вже давно був окутаний темрявою, і хоча вітер несамовито кружляв сніг уздовж дороги, що лежала перед нами, усередині нашого авто було тихо і спокійно.
Раптом я побачив попереджуючий світловий сигнал на щитку управління, який не передвіщав нічого хорошого. Я бачив його лише раз раніше, багато років тому, і тепер я боявся того, що на нас чекає. Я швидко відключив усі прилади, що споживали енергію, без яких можна було обійтися. Однак невдовзі двигун зупинився. Я знав, що ми вже від’їхали на кілька кілометрів від останнього містечка, а попереду ще багато кілометрів до наступного міста. Я навіть не міг пригадати, коли ми бачили останню машину, яка б їхала в одному з напрямків.
Поки ми відчайдушно обдумували, що ж робити, наш 11-річний син Кейсон сказав: “Нам треба помолитися—прямо зараз!” Ще не минуло й трьох місяців з того часу, як втрата молодшого брата, який помер від раку, спустошила Кейсона. Скільки молитов Кейсон послав у небеса, намагаючись зрозуміти, чому йому довелося втратити свого єдиного брата?
Ми з дружиною не були впевнені, наскільки глибоко він зрозумів наше пояснення того, що наші молитви мають відповідати волі Небесного Батька і не обов’язково узгоджуватися з нашим бажанням. Але все ж він наполягав, що нам слід звернутися до Небесного Батька і продовжувати вірити в Нього.
Невдовзі після того, як ми закінчили молитву, у дзеркалі заднього огляду почали відблискувати фари автомобіля, що наближався до нас. Через кілька секунд перед нами зупинився довгий автомобіль з безбортовою платформою, що прямував до Едмонтона.
Коли ми з водієм вантажівки підійшли один до одного, він запитав з сильним французько-канадським акцентом: “Чи є у вашому автомобілі діти?” Коли я ствердно відповів, він сказав, що на кілька миль раніше проїжджав повз інший автомобіль, що зупинився, але не підібрав його через несприятливу погоду. Однак коли він наблизився до нас, то виразно відчув, що у нас в машині діти, яким потрібна була допомога. Ось чому він зупинився.
За кілька хвилин він за допомогою лебідки витягнув наш автомобіль на свою вантажівку, і ми поїхали до Едмонтона. Та дорога назад була холодною, але нас зігрівало чудове підтвердження, що Небесний Батько дійсно чує молитви. Іноді відповіді надходять у такий спосіб, який ми не можемо передбачити, а іноді відповіді набагато сильніші й пряміші, ніж ми здатні уявити. Нам треба лише мати віру і довіряти Господу.