Готова читати
“Бо не дав нам Бог духа страху, але сили” (2 Тимофію 1:7).
Від занепокоєння Мері совалася на стільці, слухаючи, як інші діти в її Початковому товаристві по черзі читали з Писань. Вона сподівалася, що до неї черга ніколи не дійде.
Мері мала ваду, пов’язану в неспроможністю читати, яка називається дислексія. Коли вона дивилася на літери на сторінці, здавалося, що вони “розбігаються і скакають з місця на місце”. Читати вголос вона могла тільки повільно, та іноді змінювала порядок слів. Часто вона читала слова, яких там взагалі не було.
Чим ближче підходила черга Мері, тим більше вона боялася. Коли нарешті підійшла її черга, Мері вже не витримала.
“Мені треба вийти”,—раптом сказала вона і підскочила зі свого стільця, при цьому її Писання впали на підлогу. Мері побігла по коридору до туалету. Вона зраділа, що там нікого не було. Вона стала в куточок і почала плакати.
Через кілька хвилин вона почула, як її кличе сестра Сміт, яка зайшла до туалету. “Мері, що сталося?”
Мері не знала, що сказати. Їй було дуже соромно. Ні в кого з дітей не було такої проблеми. “Я не можу читати!”—заплакала вона і схилила голову на складені руки.
“Ти не можеш читати?—Здивувалася сестра Сміт.—Я бачила, як ти виступаєш у Початковому товаристві. Я знаю, що ти можеш читати”.
Мері похитала головою: “Я заучую свої виступи. Я довго тренуюся, щоб мені не довелося читати їх перед людьми. Я не можу читати вголос, бо коли я так читаю, то роблю багато помилок.
“О, Мері, вибач. Я не викликатиму тебе читати вголос, доки не знатиму, що ти готова,—сказала сестра Сміт.—І я не думаю, що хтось у класі буде з тебе сміятися. Вони—твої друзі”.
“Діти в школі сміються з мене”,—прошепотіла Мері.
Сестра Сміт витерла сльози Мері. “Повертайся в клас. І ти побачиш”,—сказала вона.
Вони разом повернулися до класу. Бетсі, подруга Мері, сиділа на стільці, що стояв поруч зі стільцем Мері і розгладжувала зім’яті сторінки в її Писаннях. Мері сіла, і Бетсі віддала їй Писання.
“Хто би хотів читати наступним?”—запитала сестра Сміт.
“Це черга Мері”,—сказав один хлопчик з класу.
Мері завагалася, але вона подивилася на дітей, що були з нею в класі, і побачила їхні привітні усмішки. Сестра Сміт кивнула головою і теж посміхнулася. Мері хвилювалася, але знайшла рядок і почала читати.
Вона повільно вимовляла слова. Іноді вона припускалася помилок, а коли зупинялася, Бетсі тихенько нашіптувала Мері на вухо правильне слово. Мері прочитала не так гарно, як інші діти в класі, але з неї ніхто не сміявся і її ніхто не образив. Потім була чиясь інша черга читати, і урок продовжився.
Коли після уроку вони поверталися до кімнати Початкового товариства, сестра Сміт прошепотіла Мері, що пишається нею. Мері була рада, що їй більше не потрібно було приховувати свою проблему з читанням. “Я просто буду тренуватися”,—подумала вона. І посміхнулася, знаючи, що має гарних друзів у церкві, які в разі потреби нададуть їй підтримку.
Ілюстрації ЕЙПРИЛ Стотт