2011
Генеральна конференція саме для мене
Вересень 2011


Генеральна конференція саме для мене

Те, про що я дізналася, було дуже страшним, але Небесний Батько знав про мої потреби в ту першу суботу й неділю жовтня.

Я зростала в домівці, де генеральної конференції чекали, як свята. Я пам’ятаю, як іще дівчинкою отримувала завдання у Недільній школі знаходити зображення генеральних авторитетів на малюнках, коли я дивитимусь їхній виступ на екрані телевізора. Коли я подорослішала, то навчилася розрізняти тих Братів не лише за зовнішністю, але й за голосами та посланнями, які вони доносили. Коли я почала навчатися в університеті, то дуже зраділа, коли хор нашого інституту релігії запросили співати в Скинії під час однієї із сесій конференції. Одним словом, у 20 років у мене вже сформувалося особливе ставлення до перших вихідних у квітні та в жовтні кожного року.

Але лише пізніше я дізналася, наскільки глибоко особистісною може бути генеральна конференція. Наш кіл отримав квитки на генеральні збори Товариства допомоги у вересні 2008 року в Конференц-центрі. Я з радістю спілкувалася із сестрами нашого колу в радісному передчутті надихаючої музики та промов, і з особливим смиренням чекала на виступ президента Дітера Ф. Ухтдорфа, другого радника в Першому Президентстві. Я дослухалася до кожного слова, ретельно все нотувала й узяла зобов’язання виконувати все, до чого нас закликали. Я відчувала, що то була чудова прелюдія до сесій генеральної конференції, яка мала відбутися в наступні вихідні.

Але раптом мій світ похитнувся. Наступного четверга під час робочого дня мені подзвонив мій лікар, який повідомив, що аналізи, які я робила минулого тижня, вказують на наявність раку.

Наступні дні були суцільним маревом сумніву, страхів, тривоги, суму, розпачу й болю. У мені боролося так багато почуттів, що я не могла спати, а сльози лилися неперервним потоком. Я ніколи не була такою наляканою.

Коли настав ранок суботи, я мала намір слухати конференцію, займаючись якоюсь роботою. Я сподівалася, що клопоти відволікатимуть мене від моїх переживань. Але я відклала прання й залишила посуд у раковині, наблизившись до телевізора. Моє серце мало не перестало битися, коли старійшина Л. Том Перрі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, почав першу сесію такими словами: “Ми не можемо передбачити всіх труднощів і життєвих негараздів, навіть тих, які чекають нас за наступним поворотом, але, маючи віру й надію, ми знаємо, без тіні сумнівів, що євангелія Ісуса Христа є істинною і найкраще чекає попереду”1.

Я подумала, що наступний виступ неодмінно буде присвячений моральній чистоті чи Суботньому дню. Але в кожному наступному посланні також ішлося про те, як мати надію в часи випробувань!

Неділя була спокійним днем, коли вся моя сім’я молилася і постилася за мене. Я продовжувала слухати слова надії, як і напередодні, а в кінці прозвучало потужне послання старійшини Квентіна Л. Кука, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів: “Я свідчу, що Спокута Ісуса Христа покриває всі випробування і труднощі, з якими будь-хто з нас зустрічається в цьому житті,—сказав він.— Часом, коли нам хочеться сказати: “Сподіваюся, Ти знаєш, як мені важко”, ми можемо відчути впевненість, що Він поруч і що ми в безпеці, в Його ніжних руках”2.

Можливо, через піст або молитви, чи просто мій смиренний настрій, але від початку до кінця я відчувала, що це моя особиста генеральна конференція, яка була спрямована до мене однієї.

В наступні дні, тижні й місяці я пережила багато труднощів, пов’язаних з аналізами, операціями, хіміотерапією та опромінюванням. Я б хотіла вам сказати, що ніколи не впадала у відчай упродовж тих 12 місяців. Але це не так. Однак у ті миті я також відчувала підтримку завдяки молитвам і посту членів приходу та сім’ї, благословенням священства, які надавав мій батько, та вірі моєї матері. Я повністю прочитала Книгу Мормона упродовж перших місяців лікування, знаючи, що слово Бога приносить втіху.

Однак у найважчі дні я завжди зверталася до свого потріпаного номера журналу Ensign за листопад 2008 року й читала ті слова, які линули від люблячого Батька через Його натхненних служителів безпосередньо до серця, сповненого страхом. Я була вражена фразою, сказаною Президентом Томасом С. Монсоном у вступному слові, яку спочатку не запам’ятала: “Наш Небесний Батько знає про кожного з нас і наші потреби. Сповнімося ж Його духа, беручи участь у цій 178-й піврічній генеральній конференції Церкви!”3.

Я здобула свідчення про цю істину. Небесний Батько знав про мої потреби в ту суботу й неділю жовтня. Він знав, як мені потрібно надіятися на Його любов, на Його план для мене. Він промовляв, а я—слухала.

Посилання

  1. Л. Том Перрі, “Хай робиться все у простоті”, Ліягона, лист. 2008, с. 7.

  2. Квентін Л. Кук, “Сподіваюся, ти знаєш, як нам було важко”, Ліягона, лист. 2008, с. 105.

  3. Президент Томас С. Монсон, “Вітаємо на конференції”, Ліягона, лист. 2008, с. 6.

Ілюстровано Діллін Марш