2011
Двоє піонерів, яких розділяють два століття
Серпень 2011


Двоє піонерів, яких розділяють два століття

Шотландський хлопець. Тайванська дівчина. Їх розділяє півтора століття, але об’єднує віра.

Любий Ебенезере, ви мене не знаєте. Ми ніколи не зустрічалися.

Ви народилися 17 листопада 1830 року в Данблейні, Пертшир, Шотландія, в сім’ї Ендрю Брайса й Джанет Адамс Брайс. Вони назвали вас Ебенезером.

Через сто сорок три роки я народилася в Хуалайні на Тайвані. Мене назвали Джи-Джен Хунг.

У 10 років ви почали працювати на верфі. Пізніше ви стали учнем і досягнули великої майстерності у своїй професії.

У чотирирічному віці я почала запам’ятовувати таблицю множення та китайські ієрогліфи. Було нелегко, але я змогла.

Навесні 1848 року ви зацікавилися Церквою Ісуса Христа Святих Останніх Днів, хоча ваш батько, сім’я і друзі не розділяли вашого ентузіазму. Вони робили все можливе, щоб переконати вас відмовитися від Церкви. Ваш батько навіть закривав у шафі ваш одяг, щоб ви не ходили на недільні зібрання. Але ваша віра була непохитною. Незважаючи на переслідування, ви не здавалися.

4 грудня 1986 року американські місіонери з Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів постукали у двері дому мого батька. Хоча батько дозволив місіонерам приходити регулярно, його не цікавило їхнє послання. Через кілька місяців він розлучився з моєю матір’ю й повторно одружився.

Коли батько повідомив місіонерам сумні новини про розпад нашої сім’ї, він також сказав їм більше не приходити.

Місіонери залишили Книгу Мормона і адресу найближчої каплиці, написавши її на внутрішньому боці палітурки, та сказали: “Ми завжди будемо вашими друзями. Якщо ми щось можемо зробити для вашої сім’ї, приходьте за цією адресою. Ви там нас знайдете”.

Того вечора мені було важко прощатися з місіонерами, бо я відчувала, що в їхньому посланні є щось цінне.

До нас переїхала мачуха. Вона і батько жорстоко до мене ставилися. Життя було важким і я стала цинічним підлітком.

Одного вечора, коли я більше вже не могла терпіти їхньої наруги, я в страху вибігла з дому й заховалася на рисових полях—самотня, пригнічена, позбавлена всякої надії. Я хотіла втекти, але іти мені було нікуди.

Раптом я пригадала те, що сказали старійшини під час останньої зустрічі. “Найперше, що я зроблю завтра, я піду і знайду своїх друзів!” Сказавши це, я вперше за багато років відчула внутрішній спокій.

Наступного дня рано-вранці я сіла на велосипед і поїхала в центр міста до церкви, але старійшини, які приходили в нашу сім’ю пару років тому, повернулися додому. Коли я майже здалася, до мене підійшли дві дружелюбні дівчини зі знайомими чорними іменними табличками і представилися.

Любий Ебенезере, попри спротив вашого батька ви охристилися у квітні 1848 року і стали єдиним наверненим у своїй сім’ї.

Через місяць після зустрічі з сестрами-місіонерками, у листопаді 1988 року, я охристилася і стала першою наверненою у своїй сім’ї.

Але батько і мачуха не давали мені ходити до церкви.

Одного разу, коли я повернулася додому після заходу Товариства молодих жінок, батько заскочив до моєї кімнати, лаявся на мене, схопив Писання і порвав їх на шматочки. Клаптики білого паперу літали в повітрі й легенько падали на підлогу, куди капали й мої сльози.

Це було схожим на поганий сон, з якого я не могла прокинутися.

Коли мені виповнився 21 рік, у мене виникло сильне бажання служити на місії повного дня. Почувши це, батько відрікся від мене. Напередодні китайського Нового року, коли більшість людей їхала додому, щоб бути в колі сім’ї, мене з дому вигнали.

Любий Ебенезере, коли переслідування вашої сім’ї та друзів стали нестерпними, ви вирішили емігрувати з Шотландії до Америки, щоб приєднатися до святих останніх днів і перетнути рівнини, щоб дійти до Юти. Ваш батько розлютився. Він наказав вам залишатися, але ви були рішучим юнаком. Ви востаннє бачили батька у той день, коли сіли на корабель.

Життя 17-річного емігранта нелегке, але ви справилися. Вам вдалося відразу ж знайти місце застосування своїх теслярських, слюсарських та кораблебудівельних навичок. Вас покликали будувати каплицю в Пайн-Веллей, шт. Юта. Хоча ви ніколи раніше не будували каплиць, однак прийняли покликання не вагаючись. Сьогодні та будівля є найстарішою каплицею святих останніх днів, яка й досі функціонує.

Пізніше ви віднайшли величний, створений самою природою амфітеатр, який у наш час називається Національний парк Брайс-Кеньйон.

4 червня 1994 року я прибула місіонеркою повного дня до Тайванської місії Тайчунг. Я причепила табличку з іменем на пальто так само, як і старійшини, які приходили в нашу сім’ю кілька років тому. Я навчалася смиренню. Я відчувала повагу. Я отримувала благословення.

Після місії я емігрувала до Юти, де й познайомилася зі своїм чоловіком. Ми уклали храмовий шлюб на час і на всю вічність. Завдяки родоводу свого чоловіка я тепер пов’язана з вами.

Любий Ебенезере, ви мене не знаєте. Ми ніколи не зустрічалися. Але я чула про вас історії. Ви постійно подорожували. Ви постійно працювали. Ваше серце постійно вірило. Ви ніколи не переставали служити. Після всіх цих років ваш приклад віри все ще надихає мене. Дякую, дорогий Ебенезере. Дякую!

Ебенезер Брайс допомагав у будівництві каплиці Пайн-Веллей (внизу), яку було завершено в 1868 році. Він також знайшов каньйон, який зараз названо на його честь,—це Національний парк Брайс-Кеньйон (справа), що у південній частині штату Юта.

Фотографія автора, Дерек Ізраелсон; фотографія Ебенезера Брайса, розміщено з люб’язного дозволу Історичного товариства штату Юта; фотографія Брайс-Кеньйон © Rubberball Productions