Я сумувала за відчуттям Духа

Вікторія Мікуліна, Росія

Коли мені було 16, упродовж року я навчалася за кордоном за програмою обміну студентами. Я поїхала з мого рідного міста в Україні й жила в невеличкому містечку в сім’ї святих останніх днів у шт. Аризона, США. Раніше я ніколи не чула про святих останніх днів.

За умовами програми обміну сім’я не мала права проповідувати мені, і я не могла зустрічатися з місіонерами. Але я вирішила ходити до церкви разом з членами сім’ї, в якій жила, та брати участь в усіх церковних заходах.

В тій сім’ї я відчувала Духа, а в церкві—сильну любов. Тоді я не знала, що те, що я відчувала, було Духом, але Він сильно зворушив моє серце.

Після повернення в Україну мені дуже не вистачало того відчуття. Я згадувала, яким було моє життя, коли я ходила до церкви й жила за євангельськими вченнями. Я розуміла, чого мені не вистачає, але там, де я жила, не було ні церкви, ні місіонерів. Тож я думала, що ніколи знову не матиму тих відчуттів.

Однак десь через чотири роки до мене у двері постукали місіонери. Я була така рада бачити їх. Коли вони йшли по вулиці, то прислухалися до Духа, який спрямував їх до мого дому. Я така вдячна, що вони були слухняними. Невдовзі мене охристили і після того конфірмували.

Потім я запечаталася у Стокгольмському Шведському храмі зі своїм чоловіком, колишнім місіонером родом з Росії. А зараз храм є у Києві. Ми плануємо туди регулярно їздити.

Храм—це найдивовижніше місце на землі. Це місце, де ви можете бути поруч з Небесним Батьком. Я така вдячна за те, що у храмі ми можемо отримати один з найвеличніших дарів, даних Небесним Батьком: можливість запечататися навіки зі своєю сім’єю.

Я вдячна за членів Церкви у тій сім’ї святих останніх днів, які допомогли мені відчути Духа й вийти на шлях, що привів до моєї власної сім’ї, запечатаної разом навіки.