Чому я?
Випробування навчили мене не перейматися цим запитанням або чимось іншим, що не має справжнього значення.
Чому я? Чому зараз? Я щойно повернулася з важливих змагань з верхової їзди, що проходили у Каліфорнії, де я була найкращою наїзницею на коні породи гунтер. Я навчалася в школі, брала уроки гри на піаніно і відвідувала клас “Вулик”. Я робила все, чого мене навчали, тож думала, що моє життя настільки досконале, наскільки це можливо. Потім усе змінилося.
Випробування
Я опинилася на лікарняному ліжку й була така хвора, що не було сил навіть розплющити очі. Мені поставили діагноз: гострий лімфобластний лейкоз. Я захворіла через чотири роки по тому, як померла моя мати від такої ж форми раку. Щоб вилікуватися, я проходила інтенсивний курс хіміотерапії. Лікарі казали, що курс триватиме два з половиною роки, аби бути впевненими, що раку вже немає. Я не могла зрозуміти, чому це сталося зі мною і в цей час.
Невдовзі я дізналася, що рак—це не єдине випробування, з яким мені доведеться боротися. Серед препаратів, які застосовувалися для лікування лейкозу, був стероїд, який я приймала в дуже великих дозах. Він ефективно вбиває клітини лейкозу, але існує невеликий ризик того, що може виникнути аваскулярний некроз (відмирання кісток біля суглобів). Особливо це загрожувало дівчатам підліткового віку. Мої лікарі вважали, що оскільки мені було лише 12 років, цього не мало статися. Однак через місяць після того як розпочався курс хіміотерапії, стероїди зруйнували майже всі мої найбільші суглоби й частину хребта. Я жила в постійних болях. Через чотири місяці по тому як у мене виявили лейкоз, мені зробили першу операцію на стегні, щоб вилікувати пошкодження, завдані стероїдами, і зменшити біль. Операція не була такою успішною, як я сподівалася, і хірург-ортопед сказав, що, найвірогідніше, я більше ніколи не буду їздити верхи. В одну мить не стало того майбутнього, яке я собі планувала.
Я добре навчалася, і мені подобалося ходити до школи. Але тепер я не могла ходити до школи або навіть виходити куди-небудь, оскільки хіміотерапія зруйнувала мою імунну систему. Натомість, я залишалася вдома з моєю мачухою. Мені здавалося, що все й так погано, але тепер стало ще гірше.
Через шість місяців після операції на стегні необхідно було провести повторну операцію, бо перша була невдалою. Я пересувалася на інвалідному візку, оскільки ходити було дуже боляче. Я була абсолютно впевнена, що вже ніколи не буду їздити верхи, а тепер я вже сумнівалася, чи зможу й ходити. Невесело було думати про те, що я житиму в постійних хворобах і болях, прикута до інвалідного візка.
Молитви
Я молилася Небесному Батькові, і я знала, що багато інших людей також молилися за мене. Упродовж усіх випробувань я молилася про одужання, щоб мої суглоби відновилися і щоб мені не потрібно було проходити до кінця курс хіміотерапії. Я відчувала, що на мої молитви не надходить відповідь, бо кожного тижня мені все ще доводилося їздити до Primary Children’s Medical Center in Salt Lake City (Дитячого медичного центру в Солт-Лейк-Сіті) на сеанси хіміотерапії. Я відчувала постійний біль. І все ще була прикута до інвалідного візка. У якийсь момент я почала думати, що мої батьки з’їхали з глузду, бо вірять у Бога, який навіть не слухає нещасну маленьку хвору дівчинку.
За кілька років до цього я вже проходила через подібне випробування своєї віри, коли молилася про те, щоб мамі стало краще. Вона не могла обходитися без кисневої подушки й була настільки слабкою, що не могла пересуватися по дому. Я молилася, сподівалася, знову молилася, щоб якимось чудесним способом вона одужала. Однак цього не сталося. Після її смерті я зрозуміла, що ми можемо молитися скільки завгодно про те, що нам хочеться, але щоб на молитви надійшла відповідь, нам слід молитися про те, що правильно—щоб здійснилася Господня воля.
Згадавши про цей урок, я змінила свої молитви з “Будь ласка, зціли мене” на “Небесний Батьку, я дійсно хочу, щоб ці випробування закінчилися, але я прийму Твою волю”. Як тільки мої молитви змінилися, я помітила, що мені стало легше справлятися з хіміотерапією і мій настрій покращився. То був лише початок благословень і відповідей на мої молитви та запитання.
Тато й дідусь давали мені благословення священства. Кожного разу перед операцією я просила мене благословити. Благословення допомагали мені й моїй сім’ї не хвилюватися перед операцією. Одного разу у мене піднялася висока температура, і нам довелося поїхати в лікарню. Перш ніж вирушити, мій тато і сусід дали мені благословення. Коли ми приїхали до лікарні, температури вже не було і мені не довелося залишатися в лікарні на ніч. Я знаю, що сила священства—це дар від Небесного Батька.
Уроки
У моїй пам’яті назавжди закарбувалася та мить, коли я повернулася додому з лікарні з діагнозом “лейкоз”. Молоді жінки й сестри з Товариства допомоги перенесли всі мої речі з цокольного приміщення в кімнату на першому поверсі, щоб я була ближче до батьків і мені не потрібно було ходити сходами. Вони прибрали й прикрасили кімнату, щоб мені було в ній затишно, поки я хворію. Для моєї сім’ї проводилося багато інших проектів служіння. Спочатку мені було важко приймати служіння. Коли люди мені служили, то я думала, що не можу нічого робити сама. Однак невдовзі я зрозуміла, що це правильно—просити людей про допомогу. Коли я почала почувати себе краще, то шукала нагоди більше служити іншим. Зараз я намагаюся служити якомога більше. У мене виникає приємне почуття, коли я служу іншим людям. І я зрозуміла, що даючи можливість іншим людям служити мені, я даю їм змогу відчути те ж саме.
Через те, що я була за крок від смерті, я навчилася більше думати про майбутнє і про свій вибір. Я чула, як у школі дівчата скаржилися на те, що у них “сьогодні погана зачіска”. Я ж сиділа у своєму візку яскраво-рожевого кольору з перукою на голові й думала: “У вас принаймні є волосся!”. Дівчата ще любили скаржитися, як їм болять ноги через те, що вони ходять на високих підборах. А я про себе думала: “Принаймні ви можете ходити”. Зараз я намагаюся більше зосереджуватися на загальній картині, а не на маленьких фрагментах, про які я раніше непокоїлася.
За останні кілька років я дізналася про багато чого завдяки таким благословенням, як лейкоз і ускладнення після хіміотерапії. Я наблизилася до Небесного Батька. Моє свідчення зросло. І я зрозуміла, що насправді є важливим. Я навчилася цінувати маленькі послуги інших людей. Зараз у мене ремісія. Я відчуваю менший біль і мої суглоби поступово починають функціонувати. У процесі одужання я продовжую отримувати благословення і навчатися.
То чому ж я? Чому зараз? Я більше не ставлю цих запитань, бо у своїх випробуваннях зростала духовно. Я зрозуміла, ким насправді я є, бо Господь любить мене настільки, що дав випробування і благословення, які їх супроводжують.
Фотографії люб’язно надані сім’єю Квіглі, за винятком зазначених; справа: фотографія Метью Рійєра
Елізабет грала на гобої на генеральних зборах Товариства молодих жінок у березні цього року (їх можна подивитися на www.generalconference.lds.org).
Вгорі справа: фотографія Крейга Дімонда