Чому мені необхідно бути тут?
Меган Робінсон, шт. Юта, США
У 2007 році за тиждень до Різдва через стрептококову інфекцію у моїх двох дітей боліло горло і вуха. П’ятирічний Джейкоб постійно скиглив, поки ми їхали до аптеки по ліки. А Бет, якій було 19 місяців, не злізала з моїх рук.
Коли ми приїхали, то побачили довгу чергу біля рецептурного відділу. Поки Джейкоб тримався за мої ноги і скаржився на біль у вусі, Бет вивернулася з моїх рук. Я думала, що вона стоятиме біля мене, але, вивільнившись, вона побігла до одного літнього чоловіка, який сидів на лаві поруч з чергою.
Чоловік дивився у підлогу, спершись на долоні. Я покликала Бет, не бажаючи виходити з черги, але вона все одно підійшла до чоловіка й нахилилася, щоб зазирнути в його обличчя. При цьому вона посміхалася й хихикала.
Потім я послала за нею Джейкоба. Він схопив її за руку й намагався відтягнути від чоловіка, однак вона відмовлялася йти. Потім вона почала штовхати чоловіка в лоб, намагаючись змусити його підняти голову. Мене все більше охоплювало занепокоєння, але Бет зняла свої незав’язані черевики й поклала їх на коліна того чоловіка. Він випрямився й усміхнувся.
“Бет!”—покликала я.
“Все гаразд,—сказав чоловік стомленим голосом.—Я зав’яжу їй черевики”.
Мені стало трохи ніяково, коли він почав взувати Бет. Після цього він обійняв її й поцілував у голову. Йому не хотілося її відпускати, тож я швидко вийшла з черги, щоб забрати свою доньку від незнайомця.
Підійшовши, я помітила сльози на його очах. Занепокоївшись, я сіла поруч з ним.
“Мені потрібно вам щось розповісти,—сказав він, дивлячись у простір.—Менше місяця тому померла моя дружина, а лише годину тому я дізнався, що в мене остання стадія раку. Я прийшов сюди, щоб купити ліки. Я аналізував своє життя й думав про самогубство. Мені здавалося, що я не зможу пережити Різдво й болі ракової хвороби без моєї милої дружини”.
Він казав, що молився і запитував Бога: “Якщо мені потрібно бути тут для чогось, Ти краще скажи зараз, або я піду додому і покінчу все одним махом”. Перш ніж він сказав “амінь”, йому почала надокучати Бет і називати його дідусем.
“Тепер я знаю, чому мені потрібно залишитися на довше,—сказав він.—Мені потрібно триматися заради своїх онуків. Я їм потрібний”.
Я рвучко обійняла його і не могла стримати ридань. Потім я купила ліки. Бет, яка лише мить тому мала зовсім хворий вигляд, поцілувала чоловіка у щоку і побігла за мною та Джейкобом, махаючи рукою і кажучи: “До побачення, дідусю”.
Я не запитала, як його звуть, але я ніколи не забуду, що навіть маленька дівчинка, яка надокучає літньому чоловікові, може бути відповіддю на молитву.