Послання з книги Учення і Завіти
Це наша релігія—спасати душі
Наш улюблений гімн, який ми часто співаємо на зборах священства,—“Ізраїль, старійшин збирай” на вірші Сайреса Х. Вілока. У третьому куплеті є такі слова:
До втомлених, бідних, голодних йдемо
І радісну звістку ми їм несемо;
І шлях до Сіону їм вкажемо ми,
Щоб чистим життям вони жити змогли1.
У першу суботу жовтня 1856 року, коли мала початися генеральна конференція, в Долину Солоного озера прибули старійшина Франклін Д. Річардс і кілька місіонерів, які повернулися з місії. Вони повідомили Президента Бригама Янга про те, що сотні піонерів—чоловіків, жінок і дітей—розсіялися по довгому шляху до долини, потерпаючи через настання ранньої зими. Люди були голодні, багато візків і фургонів зламалися. Гинуть люди і тварини. Якщо їх не рятувати, усі вони можуть загинути.
У неділю вранці Президент Янг попросив усіх, хто мав виступати на конференції в той день, говорити про складне становище піонерів. Під час свого виступу він сказав:
“Це моя релігія; це наказ Святого Духа, який я отримав. Треба врятувати людей. …
Я скажу вам, що ні ваша віра, ні ваша релігія, ні ваше сповідування релігії ніколи не спасе жодної душі з-поміж вас у Целестіальному Царстві нашого Бога, якщо ви не вчините за тими принципами, яких я вас зараз навчаю. Рушайте і приведіть людей, які зараз на рівнинах”2.
Сайрес Х. Вілок був присутній на тих зборах. Він увійшов у перший загін рятувальників, який 7 жовтня вирушив з Солт-Лейк-Сіті на пошуки святих, розсіяних на рівнинах.
Пізніше Джордж Д. Грант, який очолював загін рятувальників, доповів Президенту Янгу: “Мені не варто й пробувати описати стан цих людей, бо ви дізнаєтеся про це від [інших] … ; але ви можете собі уявити приблизно п’ятсот чи шістсот чоловіків, жінок і дітей, знесилених штовханням ручних візків крізь сніг і багнюку; які непритомніють на узбіччі; замерзлі падають; діти плачуть, їхні суглоби заклякли від холоду, ноги збиті до крові, дехто з них в мороз йде босоніж по снігу. Це видовище майже нестерпне для самих міцних серед нас, але ми продовжуємо робити все, що в наших силах, не сумніваючись і не впадаючи у відчай”3.
Можливо, саме у ті складні дні 1856 року у брата Вілока склалися слова гімну “Ізраїль, старійшин збирай”. Рятувальники у буквальному розумінні збирали втомлених, голодних і холодних. Вони підбадьорювали їх і показували шлях до Сіону в Долині Солоного озера.
Спасати людей
У наш час реактивних літаків, коли менше ніж за день можна переміститися з Європи в Долину Солоного озера, обставини і умови разюче змінилися. Проте заклик Президента Янга не змінився—спасіння людей і надалі залишається нашою релігією. Як члени Господньої Церкви, ми завжди будемо зобов’язані рятувати тих, хто знаходиться у духовній чи фізичній скруті. Такими словами Господь звертався до старійшин щойно відновленої Церкви: “Пам’ятайте в усьому бідних і нужденних, хворих і страждальців, бо той, хто не робить цього, той не є Моїм учнем” (УЗ 52:40).
Ми хочемо бути справжніми учнями нашого Господа Ісуса Христа. Ми проголошуємо, що любимо Бога і хочемо виконувати Його заповіді. Кожної неділі ми поновлюємо наші завіти, укладені під час хрищення, поклоняємося Богу на наших зборах і прославляємо Його за ті великі благословення, які Він дає нам. Нагадування царя Веніямина все ще істинне: “Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові” (Мосія 2:17).
Коли Господь хоче благословити чиєсь життя чи допомогти нужденному, Він часто посилає їм сусіда, друга або члена сім’ї. Це один із способів, яким Він надає людям підтримку і спасіння. Цим шляхом Він допомагає нам зрозуміти велику заповідь: “Люби свого ближнього, як самого себе” ( Матвій 22:39).
Тому хіба дивно, що, допомагаючи іншим, найбільшу користь отримуємо саме ми? Господь пообіцяв: “Той, хто встромляє серпа з усієї сили, той складає про запас, так що він не гине, але приносить спасіння своїй душі” (УЗ 4:4). Якщо ми приносимо спасіння іншим, то приносимо спасіння і своїй душі.
Не заплющувати очі
Є багато способів допомогти тим, хто має фізичні і духовні потреби. Якщо, йдучи життям, ми не будемо заплющувати очі, Господь покаже нам можливості, щоб благословити оточуючих і самих себе.
Недавно я був у Йорданії на конференції для місіонерів програми гуманітарної допомоги. Коли я зустрівся з ними, то звернув увагу на двох сестер, які щось в’язали. Вони пояснили, що вони в’яжуть маленькі шапочки для новонароджених. У північній частині столиці країни, Аммані, є лікарня, де за день народжується десь по 50 дітей. Люди там дуже бідні. Після пологів матерів та немовлят відсилають додому, де в них немає опалення. Багато немовлят хворіє і вмирає, бо їхні тіла втрачають тепло. Я попросив два зразки їхніх в’язаних виробів.
Після мого повернення дружина віднесла ці зразки до Товариства допомоги. Після цього почалося чудо—так само, як воно часто починається на багатьох зборах нашого Товариства допомоги у всьому світі. У Різдвяну пору багато сестер із сусідських приходів почали в’язати і шити шапочки для немовлят. Вони робили це і самі, і з друзями, і вдома, і під час церковних заходів.
Одного дня я запитав друга про його справи. Підморгнувши, він відповів: “Я—жертва шапочок для немовлят. Ми говоримо про шапочки вдень і вночі. Ми оточені ними”. Одна сестра подзвонила мені і запитала: “А хіба на Середньому Сході не тепло?” Коли я запевнив її, що шапочки дійсно потрібні, вона взялася за роботу.
Коли я повернувся до Йорданії, в моїх валізах було більше 800 шапочок для новонароджених. Коли ми передавали їх старшому консультанту відділення новонароджених тієї лікарні, він сприйняв це як дар від Бога. У Йорданії тоді переживали найхолоднішу за останні 16 років зиму, коли температура була набагато нижче нуля.
Допомагати іншим
Ні вік, ні стан здоров’я, ні відсутність часу, навичок чи фінансових ресурсів не завадять людині допомагати іншим людям. Кожна людина, яка має бажання, може допомагати нужденним. Можна брати участь в організованих проектах служіння. Можна сплачувати щедрі пожертвування від посту. Можна відвідати і втішити хворого друга. Можна запросити когось, хто переживає важкі часи, до себе додому. Можна бути відданими домашніми вчителями або візитними сестрами для сімей, які ми маємо навчати. Ми можемо запросити друга, який страждає від якогось лиха, на недільні збори. Можна допомагати місіонерам повного дня в їхній роботі. Можна залучатися до участі у сімейно-історичній роботі і часто служити в храмі. Ми можемо вислуховувати своїх дітей та онуків, навчати їх і заохочувати ходити у світлі.
Іноді надати допомогу може бути неважко—через щиру молитву, дзвінок чи коротку записку. Якщо ми надто зайняті, щоб допомогти нужденному, тоді ми занадто зайняті. Коли ми робимо добро, ми виконуємо те, що запрошував робити Спаситель:
“Я даю вам бути світлом для цього народу. Місто, що поставлене на пагорбі, не можна сховати.
Дивіться, чи люди запалюють свічку і ставлять її під посудину? Ні, але на свічник, і вона дає світло всім, хто в домі;
Отже, нехай ваше світло сяє перед цим народом, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли вашого Батька, Який на небесах” (3 Нефій 12:14–16).
Вказувати іншим шлях до Сіону і вічного життя
Допомагати іншим—це просто піклуватися про людей. Ми піклуємося не про кількість чи статистику, а про благополуччя тих, хто оточує нас. Коли ми робимо добро, йдемо на контакт і надаємо духовну і фізичну допомогу, відповідно до наших сил і спроможності, ми автоматично вказуємо людям шлях до Сіону. Їх приваблюватиме те, ким ми є і що ми представляємо. Вони будуть благословенні тим, що бачать і відчувають. У них з’являться або зміцняться свідчення. І тоді в наших душах відіб’ється запевнення Господа:
“Отже будь вірним; стій у чині, який Я призначив тобі; допомагай слабким, піднімай руки, що опустилися, і зміцнюй ослаблі коліна.
І якщо ти будеш вірним до кінця, ти матимеш вінець безсмертя і вічне життя в оселях, які Я приготував у домі Мого Батька” (УЗ 81:5–6).
Воістину, наша релігія існує для того, щоб рятувати і спасати душі.
Жертва Джорджа Пейдлі, художник Джулі Роджерс
Ілюстрації Джулі Роджерс