Будь ласка, врятуй мого батька
Саме мій батько займався пошуками істини й зустрів місіонерів. Вони навчали нас євангелії, і невдовзі всі ми—батьки і мої п’ятеро братів і сестер—охристилися. Наші свідчення зростали. Ми дізналися багато нового, особливо про Спасителя і про сім’ї.
У 1992 році, коли батько служив єпископом нашого приходу на Філіппінах, у нього стався серцевий напад. Прямо з офісу його негайно відвезли до лікарні. Ударом для всієї сім’ї стала новина про те, що він у відділенні інтенсивної терапії. Страх наповнив наші серця. У батька майже не було шансів вижити. Мама плакала і просила всіх нас молитися.
Після того я втратила відчуття часу. Я поринула у спогади. Зі сльозами на очах я стала на коліна помолитися. На серці було так важко. Здавалося, що в грудях зараз щось вибухне. Я хотіла кричати, щоб полегшити біль і відігнати страх, який міцно тримав мене того дня. Замість того, я просто молилася: “Будь ласка, врятуй мого батька”. Я дуже хотіла, щоб ту просту молитву було почуто.
Увечері того ж дня мені дозволили зайти у відділення інтенсивної терапії. Батько впав у кому, і всім нам—мамі, братам і сестрам—слід було готуватися до найгіршого. То було тяжко для всієї сім’ї. Майбутнє здавалося тьмяним і непевним. Коли я мовчки прощалася з ним, то пригадала перший домашній сімейний вечір. Ми дивилися церковний фільм Сім’ї можуть бути разом вічно.
Ще до того як ми ввечері пішли спати, мій земний батько тихо повернувся до свого Небесного Батька.
Смерть тата, коли мені було лише 22 роки, стала початком безлічі змін у житті. Через те, що його не було поруч, я зрозуміла, що можу багато чого, про що не здогадувалася раніше. Я досягнула в житті більшого, ніж могла б за інших обставин, завдяки тому, що змінювалася і розвивалася.
Хоча Небесний Батько не зробив того, про що я просила у молитві, я ніколи не сумнівалася в тому, що Він чув мене. Я знала, що Він слухає. Він безпомилково знав, що я відчуваю. Він безпомилково знав потреби нашої сім’ї у той час, і Він дав нам те, що було необхідно—силу подолати життєві труднощі, силу прийняти реальність. Він навчив нас долати випробування з вірою.
З того сумного дня минуло понад 15 років. А я все ще навчаюся і зростаю в євангелії. Зараз у мене вже своя сім’я, і я така щаслива, що ми запечатані у храмі. Я ніколи не сходжу з дороги, вказаної моїм батьком.
Я знаю, що завдяки Спокуті й Воскресінню Ісуса Христа одного дня наша сім’я знову буде разом. Мені ще потрібно подолати довгий шлях, але я щаслива від думки, що в кінці цього шляху зустрінуся зі своїм батьком.