2009
Целестіальна сутність самостійності

Класика євангелії

Целестіальна сутність самостійності

President Marion G. Romney

Я в захопленні від простих євангельських істин, яких навчають святі пророки, і ніколи не втомлююся говорити про них. Від початку часу людині було сказано заробляти собі на життя, тобто бути незалежною. Неважко зрозуміти причину, з якої Господь ставить такий наголос на цьому принципі, якщо побачити його тісний зв’язок із самою свободою.

Старійшина Альберт Е. Боуен сказав на цю тему: “Церква не може бути задоволена будь-якою системою, за якої здорові люди постійно потрапляють у залежність, а натомість вона наполягає, що справжня роль і мета допомоги—сприяти людям у тому, щоб вони могли самі собі допомагати і в такий спосіб бути вільними”.1

З найкращими намірами було встановлено багато програм, щоб допомагати нужденним. Однак мета великої кількості цих програм є недалекоглядною—“допомагати людям”, а не “допомогти людям допомагати собі”. Наші зусилля мусять бути направлені на те, щоб здорові люді забезпечували себе самі.

Довірливі чайки

Колись я вирізав з журналу Рідерз Дайджест одну цікаву статтю. В ній зазначалося:

“У нашому милому сусідньому містечку Сент-Августін мор чайок—вони дохнуть з голоду, коли навколо повно їжі. Риби достатньо, але чайки не знають, як її упіймати. Протягом багатьох поколінь вони під’їдали рибу, яку ловці креветок викидали зі своїх сіток. Тепер риболовецькі судна перебазувалися. …

Ловці креветок влаштували для чайок просто рай. Тим великим птахам не доводилося вчитися самим ловити рибу, і вони не вчили цього своїх пташенят. Вони спрямовували своїх пташенят до сіток рибалок.

Тепер ці чайки, красиві вільні птахи, які майже завжди символізують собою свободу, помирають від голоду, тому що принадилися отримувати “щось за ніщо”. Вони розміняли свою незалежність на подачку.

Багато людей роблять те саме. Вони не вбачають нічого соромного в тому, щоб підбирати рештки з податкових сіток “ловців креветок” уряду Сполучених Штатів.Та що станеться, коли уряду вже нічого буде викидати? Що ж буде з нашими дітьми і наступними поколіннями?

Не будьмо довірливими чайками! Ми … мусимо зберегти свій талант бути самостійними, унікальну здатність творити для себе, відчуття бережливості та любов до незалежності”.2

Звичка прагнути й отримувати незаслужені пільги настільки зараз укріпилася в нашому суспільстві, що навіть заможні люди, які мають засоби для продукування ще більшого багатства, вимагають від уряду гарантії їхніх прибутків. Часто передвиборчі перегони стають перегонами обіцянок кандидатів—що вони зроблять для виборців за державний кошт. Така практика в будь-якому суспільстві, яке повсюдно прийме її і впровадить, зробить його громадян рабами.

Ми не можемо дозволити собі ставати утриманцями держави, навіть якщо маємо на це право. Бо для цього потрібно принести в жертву самоповагу, а також політичну, матеріальну і духовну незалежність.

У деяких країнах надзвичайно важко відділити пільги заслужені від незаслужених. Однак принцип залишається однаковим для всіх країн: ми повинні прагнути стати самостійними і не залежати від інших в існуванні.

Провина у цьому лежить не тільки на владі. Ми боїмося, що багато батьків роблять зі своїх дітей “довірливих чайок”, коли потурають їхнім примхам і беззастережно видають їм із сімейного бюджету кишенькові гроші. Насправді-то, дії батьків у цій сфері можуть мати гірші наслідки, ніж будь-яка урядова програма.

Єпископи та інші провідники священства можуть бути винні в тому, що роблять “довірливих чайок” зі своїх прихожан. Деякі члени Церкви стають фінансово чи психологічно залежні від єпископів. Подачка є подачкою, звідки б вона не йшла. Усі наші церковні та сімейні зусилля мають бути спрямовані на те, щоб наші діти і члени Церкви були самостійними. Ми не завжди можемо впливати на урядові програми, але ми можемо контролювати справи у своїх домівках і громадах. Якщо ми будемо вчити цих принципів і жити за ними, то далеко просунемося в подоланні негативних наслідків, що, можливо, існують в урядових програмах будь-якої країни.

Ми знаємо, що є люди, які з об’єктивних причин не можуть стати самостійними. Президент Генрі Д. Мойл говорив саме про них, коли сказав:

“Цей величний принцип не забороняє ні нужденним, ні бідним мати необхідну допомогу. Про інвалідів, осіб похилого віку, хворих піклуються з усією ніжністю, але кожна здорова людина зобов’язана робити все можливе, щоб уникнути залежності, якщо це в її силах. Вона має дивитися на проблеми як на тимчасове явище та об’єднати віру в свої сили з чесною працею. …

Ми гадаємо, що нечасто бувають такі обставини, коли люди сильної віри, неабиякої мужності, з непохитною рішучістю, з палаючою любов’ю до незалежності в серці і гордістю за свої досягнення не можуть здолати на своєму шляху перешкоди”.3

Духовна самостійність

А тепер я хотів би поговорити про дуже важливу істину: самостійність не самоціль, а засіб для досягнення цілі. Людина цілком може бути незалежною і не мати інших гідних рис. Людина може стати багатою і ні в кого нічого не просити, але якщо до цієї незалежності не буде долучено якоїсь духовної цілі, заможність може зіпсувати її душу.

Церковна програма благополуччя є духовною. У 1936 році, коли її було запроваджено, Президент Девід О. Мак-Кей зробив таке мудре зауваження:

“Розвиток нашої духовної сутності повинен бути нашою найпершою турботою. Духовність є найвищим надбанням душі, це божественне в людині, це “найвеличніший, вінцевий дар, який робить її царем всього створеного”. Духовність—це усвідомлення перемоги над собою і спільності з Безкінечним. Тільки духовність насправді дає людині найкраще, що є в житті.

Важливо давати одяг тим, кому нема у що вдягтися, забезпечити їжею тих, у кого майже нічого поставити на стіл, дати щось робити людині, яка відчайдушно бореться з розпачем, що приходить через безробіття, але, врешті-решт, найвеличнішими благословеннями Церковної [програми благополуччя] є благословення духовні. Ззовні може здаватися, що все спрямоване на фізичне: лагодження суконь і костюмів, консервація фруктів та овочів, зберігання продовольчих запасів, вибір родючих земель для поселення—все це здається суто мирським, але все це пронизано, натхнено і освячено елементом духовності”.4

В Ученні і Завітах 29:34–35 нам сказано, що не буває фізичних заповідей—всі заповіді духовні. Нам також сказано, що людина “вільна вибирати сама”. Людина не може бути вільною вибирати, якщо вона несамостійна. Тож ми бачимо, що незалежність та самостійність і є необхідними ключами до духовного зростання. У всіх ситуаціях, які несуть загрозу нашій впевненості у своїх силах, ми виявимо й загрозу нашій свободі. Якщо збільшиться ступінь нашої залежності, негайно зменшиться ступінь нашої свободи діяти.

Отже, ми мали вже зрозуміти, що самостійність є передумовою повної свободи діяти. Втім, ми також побачили, що в самостійності немає нічого духовного, якщо ми не будемо правильно користуватися цією свободою. Якщо ми стали самостійними, що ж робити далі, аби зростати духовно?

Ключем до духовної самостійності є використання свободи з метою виконувати Божі заповіді. Писання чітко стверджують: ті, хто мають, зобов’язані давати тим, хто потребує.

Духовно підіймати інших

Яків, звертаючись до народу Нефія, сказав:

“Подумайте про ваших братів, як про самих себе, і будьте дружніми з усіма, і вільними з своїм майном, щоб вони могли бути багатими, як і ви.

Але перед тим як вам прагнути до багатства, прагніть до царства Божого.

А після того як ви отримали надію на Христа, ви отримаєте багатство, якщо ви прагнете його; і ви будете прагнути його з наміром чинити добро—одягти роздягнених, і нагодувати голодних, і звільнити поневолених, і надавати заспокоєння хворим і стражденним” (Книга Якова 2:17–19).

У нашому розподілі, коли Церкві було лише 10 місяців, Господь сказав:

“Якщо ти любиш Мене, ти будеш служити Мені і дотримуватися всіх Моїх заповідей.

І дивись, пам’ятай же про бідних і посвячуй від своєї власності на їхню підтримку” (УЗ 42:29–30).

Того ж місяця Господь знову торкнувся цієї теми. Очевидно, члени Церкви з першого разу дещо несерйозно сприйняли повеління. Вони просувалися не так вже й швидко.

“Ось, Я кажу вам, що ви маєте відвідувати бідних і нужденних та надавати їм допомогу” (УЗ 44:6).

Мені завжди здавалося трохи парадоксальним, що Господь змушений постійно нагадувати нам робити те, що принесе нам благо. Він казав: “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою,—той знайде її” (Матвій 10:39). Ми витрачаємо своє життя, тобто губимо душу, коли служимо іншим і духовно піднімаємо їх. І тільки при цьому ми можемо відчути справжнє і тривале щастя. Служіння—це не якесь випробування, яке ми маємо витерпіти на землі, аби дістати право жити в целестіальному царстві. Служіння—це нитка, з якої виткано піднесене життя в целестіальній славі.

О, яким славетним буде день, коли все це стане природним для нас через чистоту наших сердець! У той день відпаде потреба у заповідях, адже ми зрозуміємо на своєму досвіді, що по-справжньому щасливі тільки тоді, коли займаємося безкорисливим служінням.

Чи зрозуміло нам, наскільки важливою стає самостійність як передумова служіння, якщо служіння є самою суттю божественності? Без самостійності людина не може розвивати вроджене бажання служити. Як ми можемо давати, якщо дати нема чого? Їжу для голодних не візьмеш з порожніх полиць. Гроші на допомогу нужденним не візьмеш з порожнього гаманця. Підтримка і розуміння не йтимуть від психологічно виснаженої людини. Навчання не може прийти від невігласа. А найважливіше—духовний провід не може йти від духовно слабкого.

Є певний взаємозв’язок між тими, хто має, і тими, хто не має. Коли багатий дає бідному, то бідного це підносить, а багатого—упокорює. І в цьому обоє освячуються. Бідні, звільнившись від кайданів та обмежень бідності, можуть повністю розкрити свій потенціал і фізично, і духовно. Багаті, вділяючи від надлишку, долучаються до вічного принципу давання. Коли людина зцілюється, тобто стає самостійною, вона починає допомагати іншим, і цей цикл повторюється.

Усі ми в одному самостійні, а в іншому залежні. Тому кожному з нас слід прагнути допомагати людям в тому, в чому ми є сильними. У той же час гордість не повинна заважати нам милостиво приймати руку допомоги, коли ми опиняємося у реальній нужді. Бо таке ставлення позбавляє іншу людину можливості освятитися завдяки діям.

Одна з трьох сфер, виділених у місії Церкви, це вдосконалення святих, і з цією метою була розроблена програма благополуччя. Це не програма на судний день, а план для нашого життя тут і зараз, адже саме зараз є час вдосконалювати своє життя. Тримаймося й надалі цих істин!

Ілюстрації Стіва Кроппа; фотоілюстрації Саймона Джоунса; фотографія президента Ромні Елдона К. Ліншотена.