2009
Заступитися за Калеба

Заступитися за Калеба

“Пам’ятайте про … братерську доброту” (УЗ 4:6).

День розпочався у школі, як звичайно. Наша вчителька пані Блексток писала на дошці, а я собі мріяв за партою. Потім увійшов наш директор з хлопчиком, якого я раніше не бачив. Директор щось прошепотів пані Блексток на вухо, і всі притихли, намагаючись щось почути.

Той хлопчик стояв перед класом, притягуючи до себе погляди інших дітей. Його полиняла картата сорочка вилізла зі штанів. На штанях була дірка біля коліна. Повісивши голову і глибоко засунувши руки в кишені, він втупився очима в підлогу.

Коли директор пішов, пані Блексток сказала: “Діти, познайомтеся з Калебом Сандерсом. Нещодавно він переїхав сюди з Монтани. Від нас це дуже далеко. Калебе, можеш сісти поруч з Люком”.

Вона вказала на місце за моєю партою, і весь клас спостерігав, як Калеб боязко йшов проходом. Коли пані Блексток відвернулася до дошки, по класу пішов шепіт. Дехто з дітей недобре висловлювався про зовнішній вигляд Калеба.

“Ти подивись на його шкарбани на ногах”,—хтось сказав.

“Він у таких міг би всі Гімалаї пройти!”—відповів інший хлопчик.

Я поглянув на Калеба, та він просто сидів собі, устромивши очі в порожній аркуш зошита і стискаючи в руках олівець. Я бачив, що він почув їх, бо він не міг собі знайти місця на стільці. Потім кілька хлопців так голосно хихикнули, що пані Блексток припинила писати.

“Бачу, що всім дуже хочеться поговорити з Калебом. Може, запросимо його вийти і трохи розповісти про себе”,—сказала вона.

В класі запала тиша, всі дивилися на Калеба. Мені стало шкода його. Хлопець, який сидів за ним, штовхнув стілець Калеба і зареготів: “Виходь вже, горець”.

Калеб повільно вийшов і став перед класом. Чубчик звисав йому на очі, а коли він ішов, то дуже човгав своїми чоботами. Діти знову захихотіли. Я розумів, що пані Блексток хоче зробити як краще, та боявся, що це тільки погіршить ситуацію.

Один з хлопчиків підняв руку і спитав: “Де ти жив у Монтані, в печері?”

Клас вибухнув реготом.

Дівчинка на першій парті спитала: “А в Монтані усі так одягаються?”

Я відчував, як в мені закипає гнів і обличчя пашить. Я знав: якщо хтось цього не зупинить, Калеб залишиться вигнанцем до кінця навчання. Та якщо я заступлюся за нього, діти можуть і з мене почати глузувати.

Потім я згадав, що розповіла моя мачуха, коли я намагався ввійти до складу футбольної команди. Вона розповіла мені про Давида зі Старого Завіту. Він був найменшим серед своїх братів, але Господь обрав його бути царем. Йому було байдуже, як він виглядав. Іноді люди судять про інших за зовнішністю, але Господь дивиться на серце.

Я знав, що Калебу потрібна допомога, тож підняв руку. Пані Блексток викликала мене. Калеб навіть не підняв очі. Очевидно, він гадав, що і я стану знущатися з нього.

“Я чув, що в Монтані є класні парки з чудовими туристичними стежками. Що там за маршрути?”— запитав я.

Клас затих. Я відчув, як моє обличчя знову стало червонішати, але Калеб посміхнувся. Було видно, що таке запитання припало йому до душі. Тихим голосом він заговорив.

Він розповів, що його сім’я жила на великому ранчо в Монтані і що в нього навіть був власний кінь. Він описав улюблену стежку в Глейсірському національному парку і розповів, як зіткнувся зі справжнім ведмедем. Він дедалі більше розповідав про свій дім, а інші діти почали ставити запитання про ведмедя, походи та альпінізм.

Після занять я думав, що ніхто не захоче сісти поруч зі мною в автобусі. Я обійняв свій рюкзак і дивився у вікно. Несподівано хтось торкнувся мого плеча. Це був Калеб.

“Можна сісти?”—сором’язливо спитав він.

“Так, звісно”,—відповів я і підсунувся, щоб дати йому місце.

Ніколи б не подумав, що день закінчиться саме так. Я радий, що знайшов у собі мужність бути люб’язним з Калебом. Зараз у нього багато друзів—і я радий називатися одним з них.

Ілюстрація Крейга Стейплі; фотографія “Busath Photography”