Пам’яті апостола: додаток до Ліягони
Старійшина Джозеф Б. Віртлін Відданий царству
11 червня 1917 р.—1 грудня 2008 р.
Напередодні незабутнього Різдва 1937 року старійшина Джозеф Б. Віртлін, у той час місіонер повного дня, разом зі своїм напарником пішов від Зальцбурга, Австрія, до села Оберндорф, розташованого в Баварських Альпах. Дійшовши до села, відомого тим, що саме воно дало натхнення для написання гімну “Тиха ніч”1, вони з напарником зайшли у маленьку церкву, щоб послухати спів хору.
“Коли ми йшли назад, настала ніч, ясна і морозна,—згадував старійшина Віртлін.––Ми крокували під зоряним куполом небес, крізь непорушну тишу снігів”2.
Долаючи шлях, юні місіонери ділилися своїми сподіваннями, мріями та цілями на майбутнє. У ті хвилини блаженства старійшина Віртлін поновив своє зобов’язання служити Господу: “Я вирішив, що буду звеличувати будь-яке покликання, яке отримаю в царстві Господа”3.
Старійшина Віртлін вірно дотримувався того зобов’язання все своє життя, яке закінчилося 1 грудня 2008 року, коли він тихо помер від старості у віці 91 року.
Про своє служіння в покликаннях єпископа, радника в президентстві колу, радника в генеральному президентстві Недільної школи, помічника Дванадцятьох і члена Першого кворуму сімдесятників він казав так: “Я любив усі свої призначення в царстві”. А коли 4 жовтня 1986 року його підтримали членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, він пояснював: “А в цьому служінні кожен день здавався недільним, тому що був присвячений служінню Господу”4.
Віра і футбол
Джозеф Бітнер Віртлін народився в Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта, 11 червня 1917 року. Він був першим із п’ятьох дітей, які народилися в сім’ї Джозефа Л. Віртліна, що служив Верховним єпископом, та Мадлен Бітнер Віртлін. Батько Джозефа заробляв гроші, очолюючи компанію Wirthlin’s Inc., яка займалася оптовим і роздрібним продажем продуктів харчування. Мати сприяла всебічному розвитку дітей. Вони займалися і музикою, і спортом. Джозеф і Мадлен навчали своїх дітей смиренню, чесності, працелюбству, служінню, співчуттю й вірі.
У юного Джозефа було багато талантів, але згодом переважила любов до спорту. У старших класах він здобував нагороди за гру в футбол, баскетбол і легкоатлетичні змагання. Спочатку він був захисником у середній школі East High School, а потім упродовж трьох років грав у футбольній команді університету штату Юта5.
У своїх виступах старійшина Віртлін любив розповідати про уроки, здобуті під час гри у футбол. Один з важливих уроків був засвоєний, коли він лежав під купою з 10 тіл інших гравці під час гри у чемпіонаті. Після подачі м’яча, яка мала стати вирішальною для перемоги команди, Джозефа збили з ніг зовсім поруч з гольовою лінією.
“У ту мить я відчув спокусу підштовхнути м’яча вперед…… Я міг би стати героєм”,—згадував він.—Але потім пригадалися слова матері: “Джозефе,—часто казала вона.—Роби те, що правильно, якими б не були наслідки”.
Бажання Джозефа бути героєм в очах матері було більшим за бажання бути героєм в очах товаришів по команді. Тому, як він розповідав: “Я залишив м’яча там, де він був––за п’ять сантиметрів від гольової лінії”6.
У 1936 році наприкінці футбольного сезону до Джозефа підійшов батько й заговорив з ним про місію. У Європі назрівала війна, і якщо Джозеф буде зволікати, то втратить можливість служити.
“Я мріяв лише про те, щоб продовжувати грати у футбол і закінчити університет,––згадував старійшина Віртлін.—Погодившись служити на місії, я мав від усього відмовитися. У ті часи на місії служили 30 місяців, і я знав, що після служіння у мене буде дуже мало шансів знову грати у футбол. Може, я навіть не зможу закінчити університет”7.
Але Джозеф мріяв і про служіння на місії, тому знав, що йому слід робити. За кілька місяців по тому він уже був на шляху до Європи, де з 1937 по 1939 роки служив у Німецько-Австрійській та Швейцарсько-Австрійській місіях.
Він більше ніколи не грав у футбол, але закінчив навчання в університеті за фахом “Управління бізнесом”. “Незважаючи на це, я ніколи не жалкував, що відслужив на місії і взяв зобов’язання сужити Господу,—казав він.—Завдяки цьому життя було сповнено пригод, духовних переживань і радості, які перевищують усяке розуміння”8.
“Досконалий шлюб”
Серед рішень, які старійшина Віртлін прийняв тієї Різдвяної ночі в Оберндорфі, було рішення одружитися із духовно сильною жінкою, яка сповідує в житті євангельські принципи. Він навіть описав своєму напарнику, як вона виглядатиме: 1,6 м на зріст, білявка з блакитними очима. За два з половиною роки після місії він познайомився з Елізою Янг Роджерс. Вона бездоганно підходила його описанню.
“Пам’ятаю, як уперше зустрів її,—розповідав старійшина Віртлін під час виступу на конференції 2006 року, через два місяці після її смерті.—На прохання друга я заїхав до них, щоб забрати її сестру Френсіс. Еліза відчинила двері, і, принаймні для мене, це було кохання з першого погляду.
Гадаю, вона, мабуть, також щось відчула, бо перші слова, які вона сказала і які я завжди пам’ятатиму були такими: “А я знаємо тебе”.
Старійшина Віртлін жартував з приводу тієї граматичної помилки, оскільки Еліза вивчала англійську філологію. Проте він казав: “До сьогодні ці чотири слова мені здаються найпрекраснішими в людській мові”9.
Вони одружилися у Солт-Лейкському храмі 26 травня 1941 року, і їх, за словами старійшини Віртліна, “досконалий шлюб” тривав 65 років10. Вони зміцнювали, підбадьорювали і підтримували одне одного, і радилися, перш ніж прийняти рішення. Старійшина Віртлін ніколи не виходив з дому, не поцілувавши на прощання Елізу, і часто упродовж дня дзвонив, щоб знати, як у неї справи11.
У 1938 році батька старійшини Віртліна покликали до Верховного єпископату, тому після повернення з місії старійшина Віртлін мав зайнятися сімейним бізнесом—продажем харчових продуктів. Пізніше, коли вони з Елізою мали дітей, він був постійно зайнятий роботою і виконанням церковних обов’язків. Однак Еліза і їхні сім дочок та син завжди були гордістю і радістю старійшини Віртліна. На час смерті у нього було 59 онуків і близько 100 правнуків.
Любов до інших
Старійшину Віртліна, якого Президент Томас С. Монсон називав “чоловіком надзвичайно добрим від природи”12, любили всі, хто його знав. Протягом 33 років служіння генеральним авторитетом, 22 з яких у якості апостола, його доброту можна було бачити у словах і вчинках, якими він свідчив про Спасителя і Його відновлену євангелію.
Зі смиренням і часто з гумором старійшина Віртлін заохочував святих останніх днів найкраще скористатися можливостями земного життя, щоб наслідувати приклад Спасителя. Він навчав, що для цього потрібно зосередити своє життя на Спасителі, виявляти доброту й любити людей.
“Найзавітніші і найсвященніші миті нашого життя сповнені духом любові,––навчав він.—Чим більша міра любові, тим більша наша радість. Зрештою, розвиток такої любові є істинною мірою успіху в житті”. Щоб по-справжньому навчитися любити, продовжував він, нам необхідно розмірковувати над життям Спасителя13.
“Усі ми зайняті,—якось сказав старійшина Віртлін.—Дуже легко виправдати свою байдужість до інших, але я знаю, що ті виправдовування будуть такими ж безглуздими для Небесного Батька, як і пояснення учня початкових класів, який подав учителю записку з проханням вибачити його за відсутність у школі з 30 по 34 березня”14.
Старійшина Віртлін також заохочував членів Церкви “виявляти вдячність щодня”, попри всі випробування.15 “Якщо ми пригадаємо ті благословення, що маємо, то забудемо про деякі турботи”,—навчав він16.
Прощальне свідчення
“Хтось може думати, що генеральні авторитети нечасто переживають біль, страждання чи смуток. Якби ж то!—казав старійшина Віртлін під час виступу на останній генеральній конференції.—Господь у Своїй мудрості нікого не позбавляє суму чи журби”17.
“Найбільшого суму” старійшині Віртліну завдала смерть його улюбленої Елізи. У часи самотності, які настали після цього, він черпав силу з “учення про вічне життя, що приносить заспокоєння”, і зі свого свідчення про те, що після похмурої п’ятниці Спасителевого Розп’яття настав яскравий недільний ранок Його Воскресіння18.
Завдяки своєму міцному свідченню про Спасителеву викупительну жертву старійшина Віртлін знав, що смерть—це не кінець існування і що на вірних, які дали обіцяння у святих храмах, чекає возз’єднання.
“Усі ми постанемо з могил,—свідчив він у жовтні 2006 року.––І в той день мій батько обійме мою матір. У той день я знову обійму свою любу Елізу”19.
І того дня зобов’язання, взяте холодної зимової ночі багато років тому, стане вирішальним.
Фотографія Крейга Дімонда; обрамлення Пета Гербера.
Фотографії люб’язно надані сім’єю Віртлінів, за винятком зазначених; зліва: фотографія футбольного м’яча Крістіни Сміт; справа: фотографія сестри і старійшини Віртліна, фотограф Майкл Льюїс, УБЯ––—Айдахо, копіювання заборонено; картина Клоя Кента.
Упродовж трьох років Джозеф Б. Віртлін (номер 4) був захисником у футбольній команді Університету штату Юта, перш ніж відмовився від футболу і відклав навчання заради того, щоб у 1937 р. стати місіонером (внизу). Справа: Джозеф Б. Віртлін і Еліза Янг Роджерс Віртлін у день свого весілля, 26 травня 1941 року.
Вгорі: Уся велика сім’я Віртлінів у червні 1999 р. Зліва: старійшина і сестра Віртлін вітають членів Церкви після виступу, проголошеного на тижні освіти у Рікс—коледжі (зараз УБЯ—Айдахо) у 1998 р. Внизу: Портрет старійшини і сестри Віртлінів, зроблений у 1999 р.