Сьогодні
І якщо ми так прожили Сьогодні, що маємо право на очищувальну благодать Спокути, то ми будемо вічно жити з Богом.
Три тижні тому я зробив крок у Вчора. У той момент я знову відкрив для себе Сьогодні. І саме про Сьогодні я хочу поговорити.
За дорученням Церкви я перетнув широкі простори Тихого океану і опинився на землі В’єтнаму. Для мене це був не просто політ над океаном. Це був крок у минуле. Більше 40 років тому я був на цій землі під час війни як офіцер піхоти. Спогади про ці місця, про цей народ і про моїх бойових товаришів закарбувалися в моїй пам’яті й залишалися зі мною протягом кількох десятиліть. Яків колись написав: “Життя наші промайнули, немов те було для нас уві сні” (Кн. Якова 7:26). Так воно було і для мене. І зараз, через майже півстоліття, я повертався з залу моїх спогадів у ці пам’ятні місця. Завдання Церкви було виконано, і я вирішив знову побувати на тих полях запеклих боїв. Я виконав це паломництво разом з дружиною.
Не можу сказати точно, що саме я сподівався знайти через стільки років. Але те, що я знайшов, було вкрай несподіваним. То був не змучений війною народ, але молоде, енергійне населення. Не вкрита вирвами земля, а мирні зелені поля. Навіть джунглі виросли нові. Мабуть я почасти сподівався знайти Вчора, але знайшов Сьогодні. Мені пригадалося, що “буває увечорі плач, а радість на ранок!” (Псалом 29:6).
Ступивши знову на ці поля і крокуючи знову стежинами в джунглях, я немовби знову чув кулемети, свист шрапнелі і брязкання стрілкової зброї. Я знову бачив засмаглі молоді обличчя друзів, які “залишалися відданими до кінця, повною мірою” (Авраам Лінкольн, Геттісбурзьке звернення). І я згадав одного з них і один день—3 квітня 1966 р. Це була Вербна Неділя, переддень Великодня —42 роки тому—майже день у день.
Наш піхотний батальйон вже був у В’єтнамі кілька місяців. Я був лейтенантом і очолював стрілецький взвод. Ми майже постійно вели бої. Той день наш батальйон зустрів у глибокому тилу супротивника. На світанку ми вислали вперед розвідгрупу з 10 чоловік. Одним з них був сержант Артур Морріс. Кількох з них тоді було поранено в перестрілці, і сержант Морріс також отримав легке поранення. Зрештою, та розвідгрупа дошкутильгала до наших позицій.
Ми викликали по рації медичний гелікоптер. Переносячи поранених до гелікоптеру, я переконував сержанта Морріса також летіти з ними. Він відмовився. Я знову почав переконувати його. Він знову відмовився. Тоді я став знову увіщувати його. І він знову відмовився. Зрештою я сказав: “Сержанте Морріс, сідайте у гелікоптер”.
Він подивився на мене благальним поглядом і сказав: “Будь ласка, сер!— сказав він, і тоді він вимовив слова, які я не забуду ніколи,—вони не зможуть убити таку круту й терту пташку, як я”.
Уся та сцена закарбувалася в моїй пам’яті, неначе батальне полотно: галявина в джунглях; гарячкові, пульсуючі оберти пропелеру гелікоптера; пілот, що дивився на мене, чекаючи мого рішення; і мій друг, який умовляв мене дозволити йому залишитися. Я погодився. Я махнув рукою гелікоптеру, що мав летіти до життя і до Майбутнього, щоб він злітав. Ще до заходу сонця того дня мій дорогий друг, сержант Артур Сайрус Морріс, впав на землю мертвий, вражений ворожим вогнем. І я знову і знову згадую той вигук: “Вони не зможуть убити, вони не зможуть убити, вони не зможуть убити…”
Безумовно, з одного боку, він страшенно помилявся. Смертне життя настільки тендітне! Один удар серця, один подих відділяють цей світ від наступного. Щойно мій друг був енергійною, живою особою—аж ось його безсмертний дух відлетів, залишивши смертну скинію лежати безжиттєвою купою праху. Смерть—це завіса, крізь яку кожен з нас має пройти, і ніхто з нас—як сержант Артур Морріс—не знає, коли саме станеться цей перехід. Серед усіх проблем, які ми можемо мати, мабуть, найбільшою є оманливе враження, що смертне життя триватиме вічно, і його наслідки —це відкладені назавтра пошуки прощення для себе і прощення для інших, тобто досягнення, як навчає євангелія Ісуса Христа, одного з найголовніших цілей смертного життя.
Цю глибоку істину викладав Амулек у Книзі Мормона:
“Бо знайте, це життя є часом для людей підготуватися до зустрічі з Богом; так, ось цей день цього життя є днем для людей чинити діяння свої.
… Отже, я благаю вас, щоб ви не відкладали день свого покаяння на кінець.
… Бо той самий дух, який володіє вашими тілами в той час, в який ви підете з цього життя, той самий дух буде мати силу володіти вашим тілом у тому вічному світі” (Алма 34:32–34; курсив додано).
Який драматичний вираз вживає Амулек—день цього життя! Апостол Яків так сказав про це: “Ви, що не відаєте, що трапиться взавтра, яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає!” (Якова 4:14). І та особистість, якою ми є, залишаючи це життя, є тією особистістю, якою ми будемо, входячи в наступне. Дякувати Богу, у нас дійсно є Сьогодні.
І якщо сержант Морріс страшенно помилявся, він також був абсолютно правий! Ми дійсно є безсмертними, в тому розумінні, що Спокута Христа долає смерть—і фізичну, і духовну. І якщо ми так прожили Сьогодні, що маємо право на очищувальну благодать Спокути, то ми будемо вічно жити з Богом. Це життя—не стільки час для того, щоб отримувати й накопичувати, скільки час, щоб давати щось і ставати кимось. Смертне життя є полем бою, на якому зустрічаються правосуддя й милість. Але їм необов’язково зустрічатися як двом ворогам, бо вони знаходять злагоду у Спокуті Ісуса Христа для всіх, хто мудро використовує своє Сьогодні.
Нам з вами залишається лише шукати це прощення і плекати його—каятися і бути милосердними до інших—що дозволяє нам пройти дверима, які Спаситель тримає відкритими, таким чином перетинаючи поріг між цим життям і піднесенням. Сьогодні є днем, щоби прощати іншим їхні “провини”, втішаючись у знанні, що за цієї умови Господь простить нам наші провини. Як влучно зауважував Лука: “Будьте ж милосердні” (Лука 6:36, курсив додано). Можливо, ми не сягнемо досконалості в цьому житті, але ми можемо бути милостивими. І, зрештою, покаяння і прощення—це одні з найголовніших вимог Бога до нас.
Моє паломництво в минуле закінчувалося; я дивився на ті мирні поля Сьогоднішнього дня і бачив у їхній родючості обіцяння дня Завтрашнього. Я думав про мого друга, сержанта Артура Сайруса Морріса. Я думав про ту фатальну Вербну неділю Вчорашніх часів. І я був глибоко вдячний за Викупителя Великоднього ранку, який дав нам життя, який зійшов нижче всього і цим уможливив для нас піднесення над усім,—Завтра,—якщо тільки ми не втратимо Сьогодні. В ім’я Ісуса Христа, амінь.