Мамина різдвяна мишка
Коли в 1950-х–1960-х я була дитиною, наша Різдвяна традиція не вирізнялася вишуканістю—просто подарунки у панчосі. Оскільки ми, діти, дуже раділи своїм різдвяним панчохам з подарунками, то продовжили цю традицію, коли поодружувалися і мали власних дітей. Однак невдовзі купувати подарунки й розкладати їх у десятки різдвяних панчіх стало надто важким для моїх літніх батьків, особливо для мами, яка серйозно хворіла на ревматоїдний артрит. Її здатність рухатися і сили підупали.
Згодом я добровільно взяла на себе обов’язок робити все це. Під час щорічного домашнього сімейного вечора, на який з’їжджалася вся сім’я і під час якого ми ставили Різдвяну історію й розкривали свої панчохи, я відчувала себе зовсім стомленою. Мені доводилося балансувати між обов’язками матері кількох малих дітей та подіями насиченого життя. Коли я спостерігала, як усі недбало висипали свої скарби зі смугастих різдвяних панчіх, які я дбайливо пакувала і укладала, мені стало трохи шкода себе.
Як і очікувалося, в моїй панчосі не було нічого, крім звичної довгої цукерки та японського апельсина, які я поклала туди раніше. Але коли я висипала їх, то помітила маленьку мишку-нечупару, зроблену з волоського та лісових горіхів. Одне вухо було набагато більшим за інше, а вуса були загнуті. Хвіст виявився надто коротким, а петля, призначена для того, щоб повісити її на ялинці, була не по центру. Я розгубилася. Може до моєї панчохи потрапила саморобка, яку хтось зробив у дитсадку.
Я роздивилася і побачила, що зі свого інвалідного візка на мене через усю кімнату дивиться мама. Вона зробила мені знак своїм покрученим зігнутим пальцем.
“Я хотіла щось зробити, щоб покласти у різдвяні панчохи,—сказала вона.— У Товаристві допомоги ми виготовляли цих маленьких мишок. Вони такі симпатичні”.
Мама мало не заплакала, а її тихий голос затремтів, коли вона продовжила.
“Я не могла змусити свої пальці працювати, тож я зробила лише одну мишку. Вона не дуже вийшла, але я знала, що для тебе це не має значення”.
Я знову поглянула на маленьку мишку у моїй руці. Мама була права. Для мене це не мало значення. Насправді її маленька мишка-нечупара була найціннішим з усіх різдвяних подарунків.
Понад 20 років я обережно виймаю з обгорткового паперу незграбну мишку, зроблену незграбними пальцями, й акуратно чіпляю її на гілочку. Вже кілька років минуло з тих пір, як моя ангельська матуся звільнилася від скаліченого тіла, але її різдвяна мишка нагадує мені про дві глибокі істини.
Перша: моя мама поважала мене, знаючи, що я побачу більше, ніж незграбні вуха мишки, і відчую любов і жертву, які були закладені в це створіння. Друга: якщо я, як недосконала смертна, змогла побачити красу у простій маленькій мишці, наскільки більше наш Небесний Батько здатний побачити за нашими недосконалими зусиллями і зрозуміти наші чисті наміри.
Я знаю, що коли ми робимо все можливе, щоб віддавати іншим і Йому, наш дар буде не просто досить хорошим. Він буде безцінним.