Бути вірними довіреному священству
Саме роботою, а не мріями ми благословляємо життя людей: хтось отримує спрямування, а душі отримують спасіння
Кілька тижнів тому на зборах посту і свідчень у нашому приході я спостерігав за маленьким хлопчиком у задньому ряду, який збирав усю свою мужність, щоб наважитися свідчити. Три чи чотири рази він піднімався, щоб іти, але знову сідав. Нарешті настала його черга. Він розправив свої маленькі плечі, сміливо вийшов до кафедри, взяв сходинки, щоб його було видна з-за кафедри, став на них, поклав руки на кафедру, оглянув зібрання, посміхнувся, а потім повернувся, зійшов зі сходинок і таким самим чином пішов до мами з татом. Я дивився на вас цього вечора у цьому величезному Конференц-центрі, думав про тих, хто слухає нас і мені було легше зрозуміти дії того маленького хлопчика.
Брати, для мене великий привілей виступати перед вами цього вечора. Я міркував над тим, що можу вам сказати. Мені пригадався улюблений вірш з Еклезіяста: “Бога бійся, і чини заповіді, бо … це [обов’язок] кожн[ої] людин[и]” (Еклкзіяст 12:13). Я люблю це шляхетне слово обов’язок, воно надихає мене.
Легендарний генерал Роберт Е. Лі часів Громадянської війни в Америці проголосив: “Обов’язок—це найдосконаліше слово в мові. … Ви не можете зробити більше. Ви ніколи не повинні бажати зробити менше” (in John Bartlett, Familiar Quotations [1968], 620).
Кожен з нас має обов’язки, пов’язані зі святим священством, яке ми маємо. Незалежно від того, носіями якого священства ми є—Ааронового чи Мелхиседекового,—від кожного з нас очікується багато. Сам Господь підкреслював нашу відповідальність, коли в одкровенні про священство заохочував: “Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю” (УЗ 107:99).
Я сподіваюся всім серцем і душею, що кожен юнак, який отримує священство, буде шанувати це священство і залишиться вірним тій довірі, яку було йому надано під час дарування священства.
П’ятдесят один рік тому я слухав виступ Уільяма Дж. Крітчлоу, у той час президента Південного колу в Огдені, який згодом став помічником Дванадцятьох. Він звертався до братів на сесії священства під час генеральної конференції і розповів історію про довіру, честь і обов’язок. Дозвольте мені поділитися з вами цією історією. Простий урок, який вона несе в собі, можна застосувати до нас і в наш час.
“[Юний] Руперт стояв край дороги і дивився, як повз нього поспіхом проходила незвично велика кількість людей. Через який час він впізнав серед інших свого друга. “Куди це всі так поспішають?”—запитав він.
Друг на мить зупинився. “Ти хіба не чув?”—запитав він.
“Я нічого не чув”,—відповів Руперт.
“Слухай,—продовжував друг.—Цар загубив свій царський смарагд. Учора він був на весіллі одного з придворних, а смарагд був у нього на шиї на тонкому золотому ланцюжку. Якимось чином смарагд відірвався від ланцюжка. Всі тепер його шукають, бо цар пообіцяв нагороду тому, хто його знайде. Ходімо, нам слід поспішати”.
“Але я не можу піти, не спитавши дозволу в бабусі”,—нерішуче сказав Руперт.
“Ну, я не можу чекати. Я хочу знайти смарагд”,—відповів його друг.
Руперт поспіхом повернувся до хатинки на краю лісу, щоб попросити у бабусі дозволу. “Якби я його знайшов, ми б не жили більше в цій вологій хатині, а купили б ділянку землі на схилі пагорба”,—благав він бабусю.
Але бабуся похитала головою. “А як же вівці?—запитала вона.—Вони вже мекають в загоні й не можуть дочекатися, коли їх випустять на пасовисько. І не забудь також напоїти їх, коли сонце підніметься високо”.
Понурений Руперт погнав овець на пасовисько, а опівдні погнав їх до струмка в лісі. Там він сів на великий камінь біля струмка. “Якби я лише міг піти на пошуки царевого смарагда”,—думав він. Коли він повернув голову, щоб подивитися на піщане дно струмка, то раптом зупинив погляд і почав вдивлятися. Що це? Не може бути! Хлопець стрибнув у воду і схопив пальцями щось зелене з тоненьким обривком золотого ланцюжка. “Царевий смарагд!,—закричав він.—Мабуть він відірвався від ланцюжка, коли цар верхи на коні переїздив через міст над струмком, а течія принесла його сюди”.
З сяючим поглядом Руперт прибіг у хатинку до бабусі й розповів про свою прекрасну знахідку. “Будь благословен, мій хлопчику,—сказала вона,—але ти б його ніколи не знайшов, якби не виконував свій обов’язок, доглядаючи за вівцями”. І Руперт знав, що це правда” (In Conference Report, Oct. 1955, 86; розбивку на абзаци, вживання великої літери і пунктуацію змінено).
Урок, якого навчає ця історія, можна підсумувати словами: “Виконуй свій обов’язок. Це найголовніше. Все інше залиши для Господа”. (Henry Wadsworth Longfellow, “The Legend Beautiful,” in The Complete Poetical Works of Longfellow [1893], 258).
Вам, хто є або був президентом у своєму кворумі, я скажу: ваш обов’язок ніколи не закінчується із закінченням терміну вашого служіння. Ваші стосунки з членами кворуму, ваш обов’язок перед ними триває протягом життя.
Коли я мав чин учителя в Аароновому священстві, мене покликали президентом кворуму. Завдяки підбадьоренню та з допомогою відданого і натхненного порадника у кворумі я старанно працював, щоб переконатися, що кожен юнак регулярно ходить на збори. Двоє хлопців вимагали особливої уваги, але завдяки наполегливості, любові й переконанню вони почали ходити на збори й брати участь у заходах кворуму. Однак з часом вони поїхали з приходу на навчання, потім пішли працювати, і кожен з них знову став неактивним.
Протягом років я зустрічався з обома дорогими для мене друзями на різних подіях. Кожного разу при зустрічі я клав руку їм на плече і нагадував: “Я й досі президент вашого кворуму і не дозволю вам просто піти. Ви значите для мене дуже багато, і я хочу, щоб ви насолоджувалися всіма благословеннями, які приносить активність у Церкві”. Вони знають, що я їх люблю й ніколи від них не відмовлюся.
Ті з нас, хто має Мелхиседекове священство, завжди має привілей звеличувати своє покликання. Ми є пастирями, що наглядають за Ізраїлем. Голодні вівці дивляться вгору, готові отримати хліб життя.
Багато років тому під час Хеллоуіна я мав привілей допомогти людині, яка тимчасово заблукала на своєму шляху. Їй потрібна була рука допомоги, щоб повернутися назад. Я повертався додому з офісу досить пізно. Я не поспішав через Хеллоін, залишаючи моїй дружині справлятися з відвідувачами й пригощати їх солодощами. Проїжджаючи повз лікарню святого Марка в Солт-Лейк-Сіті я згадав, що один дорогий друг на ім’я Макс, з яким я співпрацював у бізнесі, лежав хворий у цій лікарні. Коли ми познайомилися кілька років тому, то виявили, що зростали в одному приході, але в різний час. Коли я народився, Макс з батьками переїхав з приходу.
Того вечора на Хеллоуін я зупинився на паркувальному майданчику й зайшов до лікарні. Я зупинився біля реєстратури, щоб дізнатися, в якій палаті він знаходиться. Мені сказали, що реєструючись у лікарні, Макс вказав, що належить не до святих останніх днів, а до іншого віросповідання.
Я зайшов у палату й привітався з Максом. Я сказав, що пишаюся бути його другом і що дуже турбуюся про нього. Ми поговорили про його роботу в банківській справі, а потім про те, що він був ще й диригентом оркестру. Я зрозумів, що його образили зауваження інших, почуті ним кілька разів з того приводу, що він вирішив відвідувати іншу церкву. Я сказав йому: “Максе, ти носій Мелхиседекового священства. Я хочу дати тобі благословення”. Він погодився, я благословив його. Потім він повідомив, що його дружина Берніс також дуже хвора і знаходиться в сусідній палаті. Макс погодився благословити її разом зі мною. Він попросив, щоб я йому допоміг. Ми пішли разом. Він помазав свою дружину олією. Були сльози, обійми, коли я запечатав помазування разом з Максом. Його руки лежали на голові його дружини разом з моїми. Той Хеллоуін став незабутнім.
Коли я йшов з лікарні того вечора, то зупинився біля реєстратури і сказав черговій, що з дозволу Макса та його дружини, слід змінити запис і позначити, що він є членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Я почекав і прослідкував, щоб зміни було внесено.
Мої друзі, Макс і Берніс, уже по той бік завіси, але вони провели останній період свого життя активно й щасливо, отримуючи всі благословення, які приносить свідчення про євангелію та відвідування церкви.
Брати, наше завдання—дотягнутися до тих, хто з якихось причин потребує нашої допомоги. Це посильне завдання. Ми виконуємо Господнє доручення, а тому маємо право на Господню допомогу. Але нам слід спробувати. З п’єси Шенандоа прийшов надихаючий рядок: “Якщо ми не намагаємося, тоді ми не робимо; а якщо ми не робимо, навіщо ми тоді тут?”
Наш обов’язок полягає в тому, щоб жити таким чином, аби в ту мить, коли необхідно буде надати благословення священства або допомогти іншим чином, ми були гідними зробити це. Нам було сказано, що ми дійсно не можемо уникнути наслідків нашого особистого впливу. Ми повинні бути впевнені, що наш вплив є позитивним і надихаючим.
Чи ваші руки чисті? Чи ваше серце щире? Гортаючи назад сторінки історії, ми можемо засвоїти урок гідності зі слів помираючого царя Дарія. Після того як Дарій пройшов через відповідні обряди, його було визнано законними царем Єгипту. Його суперника, Олександра Великого, було визнано законним сином Амона. Він також був фараоном. Знайшовши переможеного Дарія майже при смерті, він поклав руки йому на голову, щоб зцілити, наказуючи Дарю піднятися й повернутися до царювання. На завершення Олександр сказав: “Я клянуся тобі, Дарію, всіма богами, що роблю це щиро й без обману”.
На що Дарій відповів з м’яким докором: “Олександре, хлопчику мій,… чи ти думаєш, що можеш торкнутися небес такими руками, як у тебе?” (Адаптовано з Hugh Nibley, Abraham in Egypt [1981], 192.)
Покликання виконати свій обов’язок може прийти непомітно, коли ми, носії священства, відгукнемося на отримані призначення. Президент Джордж Альберт Сміт, скромний, однак дуже впливовий провідник і восьмий президент Церкви, проголосив: “Ваш найперший обов’язок—дізнатися, чого хоче Господь, а потім, владою і силою Його святого священства звеличувати своє покликання в присутності ближніх таким чином, щоб люди з радістю йшли за вами” (in Conference Report, Apr. 1942, 14).
Як людина звеличує покликання? Просто виконуючи служіння, яке їй належить виконувати.
Брати, саме роботою, а не мріями ми благословляємо життя людей: хтось отримує спрямування, а душі отримують спасіння. “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють”,—проголошує Яків (Якова 1:22).
Я закликаю всіх нас, хто зібрався сьогодні на ці збори священства, поновити свої зусилля і стати гідними Господнього проводу у своєму житті. Навколо нас так багато людей, які благають і моляться про допомогу. Є ті, у кого опустилися руки, хто хоче повернутися, але не знає, з чого почати.
Я завжди вірив у істинність цих слів: “Найкращі Божі благословення завжди здійснюються руками тих, хто служить Йому на землі” (Whitney Montgomery, “Revelation,” in Best-Loved Poems of the LDS People, ed. Jack M. Lyon and others [1996], 283). Тож нехай наші руки будуть готовими, чистими, серця небайдужими, щоб ми могли взяти участь у забезпеченні людей тим, що підготував для них Небесний Батько.
На завершення я хочу розповісти про випадок з особистого життя. У мене був друг, якому здавалося, що на його долю випало більше життєвих незгод і випробувань, ніж він здатний знести. Зрештою він потрапив до лікарні зі смертельною хворобою. Я не знав, що він там знаходиться.
Ми з сестрою Монсон були в тій же лікарні, відвідуючи іншу людину, яка сильно хворіла. Коли ми залишали лікарню і прямували на паркувальний майданчик, я отримав виразне відчуття, що слід повернутися й розпитати, чи не знаходиться в лікарні мій друг Гайрум. Звернувшись до реєстратури, я отримав відповідь, що Гайрум дійсно знаходився в лікарні протягом багатьох тижнів.
Ми пройшли до його палати, постукали у двері й відчинили їх. Ми не були готові до того, що побачили. Повсюди висіли повітряні кульки. На стіні висів величезний плакат “З днем народження, тату”. Гайрум сидів у лікарняному ліжку в оточенні членів сім’ї. Побачивши нас, він сказав: “Брате Монсон, як ви дізналися, що сьогодні мій день народження?” Я посміхнувся, але не відповів на запитання.
Усі присутні в кімнаті носії Мелхиседекового священства стали навколо свого батька, дідуся і мого друга, і дали йому благословення священства.
Після сліз, вдячних посмішок, ніжних обіймів я нахилився до Гайрума і тихо йому сказав: “Пам’ятай слова Господа, бо вони будуть для тебе підтримкою. Він пообіцяв: “Я не кину вас сиротами,—Я прибуду до вас” (Іван 14:18).
Час іде. Наших обов’язків не стає менше. Обов’язки не втрачають яскравості й не стають менш важливими. Збройні конфлікти починаються і закінчуються, але війна, розв’язана за людське життя, ніколи не стихає. Звуком труби линуть слова Господа до вас, і до мене, і до носіїв священства в усьому світі. Я повторю ці слова: “Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю” (УЗ 107:99).
Брати, вивчаймо свої обов’язки. Завжди будьмо гідні виконання тих обов’язків і таким чином ідімо по слідах Учителя. Коли Його було покликано виконати свій обов’язок, Він відповів: “Батьку, хай буде Твоя воля, і слава Твоя навіки” (Мойсей 4:2). Робімо так само. Я смиренно молюся про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.