Знати волю Господа щодо вас
Дорогі сестри, нехай Господь благословить кожну з вас у вашому особистому прагненні пізнати Його волю щодо вас і підкорити свою волю Його волі.
Стати знаряддям в руках Бога—це великий привілей і священний обов’язок. Де б і в яких би умовах ми не жили, незважаючи на сімейний стан чи вік, Господу потрібно, щоб кожна з нас виконала свою неповторну роль у будівництві Його царства в цей останній розподіл євангелії. Я свідчу, що ми можемо знати, чого від нас бажає Господь, і отримати “благословення, яке було даровано нам, щоб нас було зроблено знаряддям у руках Бога для виконання цієї великої роботи”1. Сьогодні у мене є бажання поділитися частиною моєї дуже особистої подорожі до пізнання того, як стати таким знаряддям.
Почну з того, чим завершилася моя подорож,—з великої істини від старійшини Ніла А. Максвелла: “Підкорення своєї волі—це єдина, унікально особиста річ, яку ми повинні покласти на олтар Бога. Усе інше, що ми “віддаємо”,… є тим, що Він уже дав чи позичив нам. Однак коли ми з вами повністю підкоряємося, дозволяючи нашій волі бути поглинутою волею Божою, тоді ми по-справжньому віддаємо щось Йому! Це єдина наша справжня власність, яку можемо віддати!”2
Я свідчу, мої дорогі сестри,—для того, щоб бути справжнім знаряддям у руках Бога, щоб сповна мати те благословення, яке даровано нам у “цей день цього життя”, коли нам дано “чинити діяння свої”3, ми мусимо, як каже старійшина Максвелл, “остаточно підкорити себе”4 Господу.
Процес очищення в моєму житті, що привів до свідчення про цей принцип, почався несподівано, коли у свої 30 з лишком років я отримала патріарше благословення. Готуючись, я постилася і молилася, думаючи: “Чого від мене прагне Господь?” У радісному очікуванні і з чотирма малими дітьми на руках ми з чоловіком пішли до будинку літнього патріарха. У його благословенні наголос стояв на місіонерській роботі—знову і знову.
Я мушу визнати, що була розчарована і збентежена. Тоді я ще ледве прочитала Книгу Мормона з початку до кінця. Без сумнівів, я була неготова служити на місії. Тож я поклала своє патріарше благословення у шухляду. Однак, зосередившись на вихованні моєї зростаючої сім’ї, я серйозно взялася за щоденне вивчення Писань.
Йшли роки, і ми з чоловіком зосередилися на підготовці дітей до служіння на місії. Відправляючи своїх синів у різні країни, я чесно вважала, що вже виконала свій місіонерський обов’язок.
Потім мого чоловіка покликали бути президентом місії в неспокійній, нестабільній країні третього світу. Вона знаходилася за 10 тисяч миль від дому і світових років від звичної для мене культури і спілкування. Але в мить, коли мене покликали місіонером повного дня, я почувалася дещо подібно до Алми і синів Мосії,—що мене покликано бути “знаряддям у руках Бога для виконання цієї великої роботи”5. Я також відчула те, чого, мабуть, не відчували вони—неймовірний страх!
Протягом наступних днів я діставала патріарше благословення і раз у раз перечитувала його, намагаючись глибше зрозуміти. Навіть знання, що я здійсню обіцяння, дане патріархом десятиліття тому, не полегшувало моїх занепокоєнь. Чи можу я залишити одружених і неодружених дітей і літніх батька й свекруху? Чи знатиму я, що сказати і що зробити? Чим ми з чоловіком будемо харчуватися? Чи буде мені безпечно в політично нестабільній і небезпечній країні? Я відчувала суцільну збентеженість.
Шукаючи спокою, я подвоїла свою активність у відвіданні храму. Я міркувала над значенням своїх завітів так, як не робила цього ніколи. Храмові завіти в цей період життєвого роздоріжжя послужили мені фундаментом і каталізатором. Так, я боялася, але розуміла, що сама вирішила укласти особисті, святі зобов’язання, що скріплюють і яких мала дотриматися. Врешті-решт, це ж була не чиясь робота. Це було моє місіонерське покликання, і я сповнилася рішучості служити.
Батько Джозефа Сміта проголосив таке благословення над головою сина: “Господь Бог твій покликав тебе на ім’я з небес. Ти був покликаний … до великої роботи Господа, виконувати роботу в цьому поколінні, яку ніхто б інший … не виконав, як ти, в усьому відповідно до волі Господньої”6. Пророк Джозеф був покликаний до своєї унікальної частини “великої роботи Господа”, і якою б я не почувалася приголомшеною і неготовою, я знала, що мене також покликано до моєї частини роботи. Розуміння цього підбадьорило і додало мужності.
У частих молитвах я постійно запитувала: “Батьку, як мені зробити те, на що Ти покликав мене?” Одного ранку незадовго до від’їзду на місію, дві подруги принесли мені на дорогу подарунок—кишеньковий збірник гімнів. Саме він того дня приніс відповідь на мої багатомісячні молитовні благання. Коли, прагнучи втіхи, я усамітнилася в тихому місці, ці слова чітко прозвучали в моєму серці:
“Не бійсь, Я з тобою, журливим не будь,
Я Бог твій, полегшу завжди твою путь.
Я міць твоя, поміч, опора твоя.
Рука допоможе всевладна Моя”7.
Якнайглибше усвідомлення, що Господь буде зі мною і допоможе мені, було лише початком. Мені ще треба було багато дізнатися про те, як стати знаряддям в руках Бога.
Далеко від дому, у незнайомій країні, ми з чоловіком приступили до служіння—як піонери, з вірою в кожному кроці. Ми були насправді самотніми там більшість часу, шукаючи місце в новій культурі, якої не розуміли, вираженої десятками мов, якими ми не володіли. Слова Сари Клівленд, однієї з перших керівників Товариства допомоги в Наву, точно передавали наші почуття: “Ми взялися за цю роботу в ім’я Господа. Рушаймо ж сміливо!”8
Мій перший урок на шляху становлення як знаряддя в руці Бога полягав у вивченні Писань, пості, молитві, відвіданні храму та відданому житті за завітами, які я уклала у домі Господа. Другий урок був у тому, що, аби “рушати сміливо”—мені потрібно було повністю покластися на Господа і старанно прагнути особистого одкровення. Щоб отримати це одкровення, мені треба було жити гідно, щоб Святий Дух був моїм постійним супутником.
Останній урок полягав саме в тому, про що говорив старійшина Максвелл. Навіть у найменших дрібницях кожного дня я підкоряла свою волю волі Господа, бо мені були так потрібні Його допомога, Його порада і Його захист! По мірі цього, поступово мої стосунки з Небесним Батьком змінилися, і настільки суттєво, що це продовжує благословляти мене і мою сім’ю.
Мій життєвий шлях відрізняється від вашого. Кожна з вас могла б навчити мене багато чого зі свого досвіду, як ви підкоряли свою волю волі Господа, щиро прагнучи знати Його волю щодо вас. Ми можемо разом радіти відновленій євангелії Ісуса Христа, вдячно визнаючи благословення мати свідчення про Спасителя і Його Спокуту за кожного з нас. Я знаю, що наші особисті зусилля стати знаряддям в руках Бога не були простими і розвинули нас духовно, збагативши земну подорож у дуже особистий, прекрасний спосіб.
Дорогі сестри, нехай Господь благословить кожну з вас у вашому особистому прагненні пізнати Його волю щодо вас і підкорити свою волю Його волі. Я свідчу, що наша особиста воля—“це єдина наша справжня власність, яку можемо віддати”9. В ім’я Ісуса Христа, амінь.