2004
Спокута: все заради всього
Виноски

Hide Footnotes

Тема

Спокута: все заради всього

Коли «все» Спасителя і наше «все» з’єднаються, ми не тільки знайдемо прощення гріха, а й … будемо «такими, як Він».

Ми, святі останніх днів, останнім часом набагато більше вчимо, співаємо і свідчимо про Спасителя Ісуса Христа. Радісно, що ми більше радіємо.

Ми «[більше] говоримо про Христа»1, і повнота євангельської доктрини виходить з темряви. Деякі наші друзі, наприклад, не бачать, як пов’язані наші вірування про Спокуту з нашими віруваннями про уподібнення Небесному Батькові. Інші помилково вважають, що наша Церква схиляється до запозиченого в протестантських ученнях тлумачення про зв’язок між благодаттю і ділами. Таке невірне розуміння спонукає мене поговорити сьогодні про унікальне вчення відновленої євангелії—учення про Спокуту.

Господь відновив Свою євангелію через Джозефа Сміта, адже до того було відступництво. Починаючи з п’ятого століття християнство вчило, що падіння Адама і Єви було трагічною помилкою, що вело до вірування в те, ніби людство занепале за своєю природою. Такий погляд є хибним не тільки в тому, що стосується падіння і людської природи, а й самої мети життя.

Падіння не було катастрофою. Не було воно помилкою чи випадком. Це була запланована частина Плану спасіння. Ми є духовним «родом»2 Бога, присланим на землю «не винними»3 в Адамовому гріху. Але за планом Батька ми відкриті для спокус і бід у цьому занепалому світі, і це є для нас ціною пізнання справжньої радості. Не скуштувавши гіркоти, ми не можемо зрозуміти, що таке насолода4. Покарання й очищення в земному житті потрібні нам як «наступний крок на нашому шляху» до того, щоб стати подібними до Батька5. Але зростання передбачає біль. Воно також передбачає навчання на своїх помилках, постійний розвиток, який уможливила милість Спасителя, доступна і «після всього, що ми можемо зробити»6, і під час цього.

Адам і Єва постійно вчилися на своєму, часто суворому, житті. Вони знали, що таке сімейна трагедія. Згадайте про Каїна та Авеля. Та завдяки Спокуті вони могли вчитися з подій життя і не бути засудженими ними. Жертва Христа не відмінила їхнього рішення і не повернула їх до Едену невинності. При такому розвитку сценарію не було б сюжету і розвитку персонажів. Його план передбачає розвиток—рядок за рядком, крок за кроком, благодать за благодаттю.

Отже, якщо у вас у житті негаразди, не думайте, що з вами щось не так. Подолання проблем лежить в самій серцевині мети життя. Якщо ми наблизимося до Бога, Він покаже нам наші слабкості і через них зробить нас мудрішими, сильнішими7. Чим більше ви бачите у себе слабкостей, тим ближче ви до Нього, а не далі.

Один з перших австралійських навернених сказав: «Моє колишнє життя було зарослою бур’яном дикою пустинею, де ледве можна було знайти квітку. А зараз… бур’яну немає і на його місці пробиваються квіти»8.

Наше зростання проходить у двох напрямках: ми видаляємо негатив (бур’ян) і вирощуємо позитив (квіти). Благодать Спасителя благословляє обидві частини [процесу], якщо ми робимо все зі свого боку. І на початку, і надалі ми повинні виривати бур’ян гріха й поганих рішень. Мало лише скосити бур’ян. Видирайте його з корінням, повністю каючись, щоб задовольнити умови милості. Але прощення—це тільки частина зростання. Ми не просто сплачуємо борг. Наша мета—стати целестіальними істотами. Очистивши своє серце, ми повинні насаджувати, полоти і живити насіння божественних якостей. Потім, коли через піт і дисципліну ми будемо готові прийняти Його дари, «з’являться квіти благодаті»9—надія і смирення. І саме дерево життя може пустити коріння в саду нашого серця, приносячи такий солодкий плід, що він полегшує всі наші тягарі «через радість в Його Синові»10. А тоді там розпуститься квітка милосердя, і ми будемо любити людей із силою любові самого Христа11.

Милість нам потрібна, щоб і подолати бур’ян гріха, і виростити небесні квіти. Ми не можемо зробити це самі. Але милість недешева. Вона дуже дорога, навіть безцінна. Скільки коштує милість? Чи достатньо лише «вірити в Христа»? Чоловік, який знайшов дорогоцінну перлину, віддав за неї «все,… що ма[в]»12. Якщо ми бажаємо мати «усе, що має … Батько»13, Бог просить всього, що маємо ми. Щоб бути гідним такого вишуканого скарбу, яким чином ми б не збиралися отримати його, ми повинні віддати себе, як віддав Себе Христос,—до останньої краплі: «Наскільки винятковими, ти й не знаєш, так, як важко їх зносити, ти й не знаєш»14. Павло сказав: «Коли тільки разом із Ним ми терпимо», ми є «співспадкоємці Христові»15. Все його серце, все наше серце.

Яка ж перлина може бути вартою такої ціни—і для Нього, і для нас? Ця земля—не наш дім. Ми у школі, ми намагаємося вивчити уроки «великого плану щастя»16, щоб повернутися Додому і пізнати, що означає жити там. Знов і знов Господь каже нам, чому цей план вартий нашої і Його жертви. Єва назвала його «радістю нашого викуплення»17. Яків—«щастям, що приготовлене для святих»18. По необхідності за планом повно тернів і сліз, і в Нього, і в нас. Але оскільки Він з нами настільки єдиний, наша єдність з Ним у подоланні всього протистояння сама по собі принесе «незбагненні радощі»19.

Спокута Христа знаходиться в самому центрі цього плану. Без Його безцінної жертви не було б дороги додому, можливості бути єдиними, такими, як Він. Він дав нам усе, що Він мав. Отже, «якою великою є Його радість»20, коли хоч до одного з нас це «доходить», коли ми повертаємо погляд від бур’янів до сонця—до Нього.

Лише відновлена євангелія має повноту цих істин! Однак лукавий бере участь в одній з найбільш масштабних в історії операцій прикриття, намагаючись переконати людей, що ця Церква знає найменше (хоч насправді, вона знає найбільше) про те, як зв’язок із Христом робить із нас справжніх християн.

Якщо ми повинні віддати все, що маємо, то віддати лише майже все не достатньо. Якщо ми майже виконуємо заповіді, то майже отримуємо благословення. Наприклад, деякі молоді люди припускають, що можуть борсатися в гріху і прийняти душ покаяння прямо напередодні співбесіди перед місією чи перед храмом. Дехто планує покаятися в саму мить скоєння гріха. Вони глузують з дару милості, яку дарує справжнє покаяння.

Деякі люди хочуть однією рукою торкатися стіни храму, а іншою—«нечистих речей»21 цього світу. Ми повинні обидві руки покласти на храм і триматися так якнайміцніше. Однієї руки навіть приблизно не досить.

Багатий юнак віддав майже все. Коли Спаситель сказав йому продати все своє майно, то це була не просто історія про скарби22. Ми можемо здобути вічне життя, якщо хочемо, але за умови, що ми нічого не бажаємо більшого за нього.

Тож ми повинні по своїй волі віддати все, адже Сам Бог не може змусити нас розвиватися без нашої волі і повної віддачі. Та навіть коли ми повністю віддамо себе, нам не вистачить сили сягнути досконалості, шлях до якої знає тільки Бог. Наше все саме по собі залишається тільки майже всім, поки це не доповниться всім з Його—«Виконавця віри»23—боку. На цю мить нашого недосконалого, але відданого майже вистачить.

Моя подруга Донна виросла з бажанням одружитися і виростити велику сім’ю. Але вона не мала такого благословення. Натомість вона провела роки зрілості, служачи з безмежним співчуттям людям у приході і консультуючи проблемних дітей у великому шкільному окрузі. У неї артрит. Вона провела багато довгих і сірих днів, але завжди підбадьорювала друзів і членів сім’ї, і вони, у свою чергу, підбадьорювали її. Навчаючи якось сну Легія, вона сказала з відтінком гумору: «У тій картині я б поставила себе на пряму і вузьку путь, трималася б за жезл із заліза, але звалилася б від знесилля прямо на путі». У натхненному благословенні напередодні смерті Донни її домашній учитель сказав, що Господь «прийняв» її. Дона заплакала. Вона ніколи не відчувала, що її самотнє життя є прийнятним. Але Господь сказав, що ті, хто «бажає дотримуватися своїх завітів через жертву, —їх прийнято Мною»24. Я можу уявити, як Він іде стежкою від дерева життя, щоб підняти Донну і віднести додому.

Подумайте про інших людей, які, як і Донна, жертвують собою, адже для них майже—це мало.

Безліч місіонерів у Європі та в інших місцевостях, які безупинно пропонують свої поранені серця попри постійну відмову.

Піонери з ручними візками, які, за їхніми словами, пізнали Бога в стражданні, і ціна, яку вони сплатили, щоб пізнати Його, була привілеєм.

Батько, який дійшов уже до межі, але не зміг вплинути на рішення своєї доньки; йому залишалося тільки повзти до Господа і благати, як Алма, про свою дитину.

Дружина, яка підтримувала свого чоловіка, незважаючи на його слабкості, поки насіння покаяння не проросли в його серці. Вона сказала: «Я намагалася дивитися на нього так, як Христос дивиться на мене».

Чоловік, чия дружина роками страждала від психічного розладу, що паралізував її; але для нього це завжди було «нашим маленьким випробуванням», а ніяк не «її хворобою». В масштабі їхнього шлюбу її страждання були його стражданнями25, як в масштабах Христа в «утиску їхньому тісно було і Йому»26.

Люди, що описуються в 3 Нефій 17, пережили нищення, сумніви і темряву, щоб прийти з Ісусом до храму. Вони багато годин зачаровано слухали Його і надто втомилися, щоб сприймати. Коли Він збирався йти, вони зі сльозами на очах, бажаючи, щоб Він залишився і благословив хворих і дітей, дивилися на Нього. Вони навіть не розуміли Його, але хотіли бути з Ним більше, ніж будь-чого іншого. Тож Він залишився. Їхнього майже було достатньо.

Майже—особливо достатньо, коли наші жертви якось нагадують жертви Спасителя, якими б недосконалими не були. Ми не можемо відчувати милосердя—Христову любов до людей,—якщо не відчуємо принаймні крихти Його страждань за інших, бо любов і страждання є лише двома сторонами однієї реальності. Коли ми справді утиснені утисками інших людей, то можемо достатньо взяти «участь у муках Його»27, щоб стати співспадкоємцями з Ним.

Не лякаймося, коли дізнаємося (який парадокс!) про ціну, яку мусимо сплатити, щоб отримати, нарешті, дар від Нього! Коли «все» Спасителя і наше «все» з’єднаються, ми не тільки знайдемо прощення гріха, а й «побачимо Його таким, яким Він є», і будемо «такими, як Він»28. Я знаю, що Він живий. Я люблю Його. В ім’я Ісуса Христа, амінь.