2004
Пам’ятайте, наскільки милостивим був Господь
Tpaвeнь 2004


Пам’ятайте, наскільки милостивим був Господь

Переплетіння спогадів проростають в житті кожного з нас. І вони можуть допомогти нам «[пам’ятати], наскільки милостивим був Господь».

Брати, будь ласка, дозвольте мені віддатися спогадам—неформально і з вдячністю. Сподіваюся, це буде як невимушена розмова, в якій прозвучить кілька спогадів, кілька маленьких уроків життя—нічого видатного. Я також буду згадувати ті короткі вислови, вкоріненість яких віддзеркаює їхній лаконізм. Ці спогади зосереджені на тому, як милосердний Господь вів мене крізь випробування (див. Мороній 10:3).

Якщо навіть у єдиному з цих спогадів ви зможете побачити себе (див. 1 Нефій 19:23), пізніше це може вилитися в коротку бесіду між батьком і сином.

1. Повернімося назад на 60 років. Протокол Вондамерського приходу, що входить до Грантського колу, за 4 червня 1944 року свідчить про те, що причастя благословляли я і мої друзі—Уорд Джексон і Артур Хікс, а розносили його 141-му присутньому на зборах. Після цього я пішов на війну. У травні 1945 року я знову благословляв причастя—але в окопі на Окінаві для зборів, які відвідував тільки один присутній—я сам!

Те, чого мене навчали в юності, було засвоєно без фанфар (тоді я повною мірою цього не цінив), у тому числі відмову від кави в тих умовах, коли води було мало і вона була дуже хлорована.

Я не знаю, що чекає вас, молоді люди, але я порадив би вам: «Пристебніть паси безпеки і тримайтеся міцно за ваші принципи!»

2. Коли я ходив до Початкового товариства, ми співали пісню «Give Said the Little Stream» [Щедрим ти будь завжди] (Children’s Songbook, 236)—безумовно красиву й мотивуючу, але не зовсім «просякнуту» теологією. Сьогодні діти, як ви знаєте, співають пісню «I’m Trying to Be like Jesus» [На Господа схожим бути] (Children’s Songbook , 78-79), яка більше зосереджена на духовному.

3. У ті роки в сім’ї, у дворі, у приході, у школі—ми всі були разом, всі були бідними, але не здогадувалися про це. Ми давали один одному нагоду зростати, робити прикрі помилки, каятися і починати розвиток щонайменше якихось духовних рефлексів. Сьогодні, здається, деякі занепокоєні батьки безупинно витягають з землі маргаритки, щоб подивитися, в якому стані корені.

4. Мої брати у священстві, молоді й старші, будьте вдячними за тих людей, які люблять вас настільки, що виправляють вас і нагадують вам про ваші норми і можливості, навіть коли вам не хочеться, щоб вам про це нагадували.

Один мій дорогий друг (нині покійний) багато років тому сказав мені якось, коли я висловився сардонічно: «Ти міг би прожити весь цей день і не казати цього». Його лаконічний докір було сказано з любов’ю, і це було демонстрацією того, що зауваження може бути проявом любові.

5. Коли близькі нам люди подають приклад, це запам’ятовується особливо добре. Моя сестра Лойз, сліпа від народження, не тільки змогла змиритися із сліпотою, але й добре працювала шкільним учителем протягом 33 років. У неї було те саме світосприйняття, яке було у піонерів і яке допомагало їм смиренно братися за свої ручні візки і простувати на захід—рефлекс, який потрібен усім нам. Отже, якщо вам суджено пройти крізь різні випробування, пийте з гірких чаш життя, але самі не ставайте гіркими.

6. Невдовзі після повернення додому з Другої світової війни я мав «обіцяння, які мусив виповнити» (Robert Frost, «Stopping by Woods on a Snowy Evening,» in The Poetry of Robert Frost, ed. Edward Connery Lathem [1969], 225), що означало поїхати на місію негайно. Я не міг дочекатися єпископа. Демонструючи одну із своїх перших спроб «підтримати ковчег», я пішов, щоб зустрітися з єпископом у нього вдома і сказав йому, що зібрав гроші і «не хочу валандатися». Мій добрий єпископ вагався і зрештою сказав, що таки збирався спитати мене стосовно місії.

Через багато років я дізнався від відданого своїй справі діловода приходу, який служив у того єпископа, що єпископ відчував, що мені треба провести трохи більше часу з сім’єю після того, як я був так далеко від них протягом однієї десятої [на той час] частини мого життя. Слухаючи це, я картав себе за те, що був надто схильним засуджувати (See Bruce C. Hafen, A Disciple’s Life: The Biography of Neal A. Maxwell [2002], 129-130).

Не дивно, що мудрий батько старійшини Генрі Б. Айрінга одного разу зауважив, що у Господа була досконала Церква, доки Він не прийняв до неї всіх нас!

7. Два нагадування для молодих батьків. У ту пору, коли я сам був молодим батьком, мені якось зателефонували і повідомили про те, що мій друг загинув в аварії. Я сидів у вітальні, і сльози котилися у мене по щоках. Наш малий син Корі побачив мої сльози, проходячи коридором. Я дізнався [пізніше], що він розхвилювався і подумав, що це він засмутив мене чимось. Він не знав про телефонну розмову. Брати, ми недооцінюємо те, як щиро і як часто наші діти хочуть зробити нам приємне.

8. Я практично позбавлений хисту до математики, і мені рідко вдавалося допомогти нашим дітям з математикою чи іншими точними науками. Одного дня наша дочка Ненсі, що ходила тоді в середню школу, попросила мене «трішечки допомогти» їй зі справою Верховного суду Флетчер проти Пека. Я сильно бажав допомогти, особливо з огляду на те, що вже стільки разів був не в змозі це зробити. Нарешті випала нагода блиснути знанням! Я виклав усе, що знав про справу Флетчер проти Пека. Зрештою моя розчарована дочка сказала: «Тату, мені потрібно тільки трішечки допомогти!» А я робив те, що було потрібно мені, замість того, щоб «трішечки допомогти» їй.

Ми поклоняємося Господу, Який навчає нас «припис за приписом», отже, брати, навіть коли ми навчаємо наших дітей євангелії, не слід «перевертати на них одразу весь віз сіна».

9. В останні роки я cпостерігав тих людей, які залишали Церкву і які після цього, здавалося, ніяк не могли залишити її у спокої. Вони часто використовували свій «інтелектуальний скепсис» як виправдання власної гріховної поведінки (див. Ніл А Максвелл, All These Things Shall Give Thee Experience [1979], 110). Вам доведеться бачити таке. До речі, не чекайте, що пропозиції світу стосовно вирішення світових проблем будуть дуже ефективними. Такі пропозиції часто нагадують те, що писав К. С. Льюїс про тих, що бігають з вогнегасниками під час повені (див. Листи Крутеня [1959], 117–118). Тільки євангелія завжди важлива і заміняє те, що не спрацьовує.

10. Якось ми подорожували зі старійшиною Расселом М. Нельсоном і сестрою Нельсон, і в Індії ми поїхали з нашого готелю в Бомбеї, щоб сісти на літак до пакістанського міста Карачі, а звідти дістатися Ісламабада. Коли ми приїхали до галасливого аеропорту, [то дізналися, що] наш рейс відмінили. Втративши терпець, я роздратовано спитав у чоловіка за стійкою авіакомпанії: «Що ж ви накажете нам робити, просто опустити руки і повернутися до готелю?» Він сказав з надзвичайним достоїнством: «Сер, ви не можете повернутися до готелю». Ми обшукали весь аеропорт, знайшли рейс, встигли на зустріч в Ісламабаді і навіть влаштувалися на ночівлю. Іноді життя буває таким: нас залишено продиратися вперед, очікуючи найгіршого,—і нам не дозволяють «повернутися до готелю»! Інакше [хвороба], що зветься «та-воно-тобі-треба?» вражатиме нас в усі періоди життя. Крім того, Господь знає, скільки саме доведеться «пройти миль, перш ніж [ми] зможемо лягти спати!» («Stopping by Woods on a Snowy Evening»).

11. У 1956 році, повернувшись додому після кількох років, проведених у місті Вашингтон, і відмовившись там від кількох спокусливих пропозицій, я отримав пропозицію працювати в Університеті Юти. Моя дружина сказала, що, я маю прийняти цю пропозицію. Вона прорікла: «Я відчуваю, що, якщо ти підеш туди, ти міг би мати певний вплив на студентів». Я відповів нетерпляче: «Я буду друкувати прес-релізи, а не працювати зі студентами». Пізніше у мене було [багато реалізованих] можливостей—єпископ студентського приходу, заступник декана по роботі зі студентами, викладач політології для сотень прекрасних студентів. Важливим було, безумовно, не те, на який щабель я зійшов, а власний розвиток і можливості служити. Наші дружини часто отримують натхнення,—але його часто буває важко пояснити з допомогою [чоловічої] логіки—це та реальність, молоді чоловіки, про яку вам іноді можуть розповісти ваші татусі, якщо в них вистачить сміливості.

12. Цікаво також [подивитися], як ми починаємо вимагати все більшого і більшого від життя своїх онуків, навіть не помічаючи цього. Кілька років тому, коли нашому онуку Роббі було десь п’ять років, ми завітали в Оремі до нього і його батьків. Він спав на другому поверсі, а його мати покликала: «Роббі, дідусь Ніл приїхав!» Втомлений тоненький голосок почувся зверху: «Мені взяти з собою Писання?»

Безумовно він був замалий, щоб читати їх, але він носив їх з собою, як це роблять так багато людей в Церкві сьогодні, слідуючи цій прекрасній новій моді!

Брати, переплетіння спогадів проростають в житті кожного з нас. І вони можуть допомогти нам «[пам’ятати], наскільки милостивим був Господь» (Мороній 10:3). Він безсумнівно був милостивим до мене!

Брати, підкоряючи свої бажання Богові, ви віддаєте Йому те єдине, що ви насправді можете дати Йому, єдине, що є вашим, щоб його давати. Не зволікайте, знайдіть олтар або почніть покладати дар вашої волі на нього! Не чекайте від Господа касового чека; Він має Свої власні способи визнання.

Я свідчу вам, що Бог знає вас особисто, брати, уже довгий, довгий час. (див. УЗ 93:23). Він любить вас уже довгий, довгий час. Він не тільки знає імена всіх зірок (див. Псалом 146:4; Ісая 40:26); Він знає ваші імена, і все, що болить у вашому серці, і ваші радості! До речі, ви ніколи не бачили безсмертної зірки; вони зрештою згасають. Але цього вечора поруч з вами сидять безсмертні істоти—недосконалі, але вони «намагаються бути такими, як Ісус»! У Його ім’я—ім’я Ісуса Христа. Амінь