2003
Поверни його додому
Виноски

Hide Footnotes

Тема

Поверни його додому

Ми можемо, з Божою допомогою, підтримати і спасти тих, за кого несемо відповідальність.

Дорогі брати! Я відчуваю велике смирення, стоячи перед вами сьогодні й усвідомлюючи, що, крім цієї великої аудиторії тут, у Конференц-центрі, сотні й тисячі носіїв священства так само зібралися по всьому світу.

Розмірковуючи над своїм виступом, я пригадав, яке визначення повноваженню священства дав президент Стівен Л Річардс. Він сказав: «Священство зазвичай просто визначається як «влада Бога, надана людині». Він продовжує: «Я вважаю, що це визначення правильне. Але з практичної точки зору я надаю перевагу визначенню священства як служіння, і я часто називаю його «досконалим планом служіння»1.

Незалежно від того, чи ми маємо чин диякона в Аароновому священстві, чи старійшини в Мелхиседековому, ми зв’язані обов’язком, як про це сказано в даному Господом одкровенні, що знаходиться у 107 розділі Учення і Завітів, вірш 99: «Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю».

Одного разу, коли наш наймолодший син Кларк наближався до свого 12-го дня народження, ми разом з ним виходили з будинку Церковної адміністрації. В цей час Президент Гарольд Б. Лі підійшов і привітався з нами. Я сказав, що Кларкові незабаром виповниться 12, після чого Президент Лі повернувся до нього і запитав: «Що відбудеться з тобою, коли тобі виповниться 12?»

Це один з тих моментів, коли батько молиться, щоб син отримав натхнення відповісти належним чином. Кларк, без жодних вагань, сказав Президенту Лі: «Мене висвятять у диякони!»

Відповідь була саме такою, на яку розраховував Президент Лі. Тоді він порадив нашому синові: «Пам’ятай, бути носієм священства—це велике благословення».

Ще хлопчиком я з нетерпінням чекав, коли зможу розносити причастя членам приходу. Нас, дияконів, учили виконанню своїх обов’язків. Один з чоловіків у нашому приході страждав від паралічного тремтіння. Його голова і руки так сильно тремтіли, що він не міг самостійно приймати причастя. Кожен диякон знав, що обов’язком під час прислужування Луїсу було піднести хліб до його губів, щоб він міг прийняти його, і, таким же чином, піднести до його рота воду однією рукою, а другою підтримувати голову—тацю в цей час тримав інший диякон. Луїс завжди казав: «Дякую».

Сорок років тому під час проведення такої ж Генеральної конференції Президент Девід О. Маккей покликав мене служити членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Під час перших зборів Президентства і Дванадцятьох, на яких я був присутній і де прислужувалося причастя, Президент Маккей оголосив: «Перш ніж ми приймемо причастя, я б хотів попросити найновішого члена Кворуму Дванадцятьох, брата Монсона, розповісти Першому Президентству і Дванадцятьом про спокутуючу жертву нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа». Саме тоді я зрозумів старий афоризм: «Коли приходить час приймати рішення, час підготовки вже в минулому». Це також нагода згадати пораду, дану в Першому посланні Петра: «Завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас»2.

Я почав з того, що розповів про лист, отриманий від військовослужбовця з нашого приходу, який був на лінії фронту в Кореї під час тієї війни, про яку часом забувають. Автор листа розповідав, як під час бомбардування в неділю вранці кілька солдат з його взводу приймали хліб, а потім воду, і все це розносилося в шоломі. Кожен пам’ятав про важливість благословення, яке промовлялося над святими символами причастя і про особисту відповідальність дотримуватися заповідей Господа й наслідувати приклад Господа в служінні іншим.

Пам’ять про той особливий випадок, який стався на зборах Першого Президентства і Кворуму Дванадцятьох не потьмяніла протягом наступних 40 років.

У тих людей, які не вдома і не з сім’єю чи то через служіння в армії, чи на місії або з інших причин, під час свят виникає бажання, навіть жага, бути разом з близькими. Почути сміх дітей, побачити, як батьки люблять одне одного, відчути обійми братів і сестер—усе це дає уявлення про небеса і вічну радість, яка там чекає на нас.

Одного грудневого вечора, очікуючи посадки на літак до Сполучених Штатів, ми з сестрою Монсон терпляче зносили задушливу спеку й вологість Сінгапура, і в той час по гучномовцю на весь аеропорт залунала знайома ритмічна мелодія пісні, яку виконував Бінг Кросбі:

Я буду вдома на Різдво святе,

На мене можете покластись.

Лиш про ялинку не забудьте й омелу,

І всім різдвяні подарунки скласти.

Я у Святвечір буду саме там,

Де вогники запалює любов.

Я вдома буду на Різдво святе,

Хоча б у мріях буду з вами знов.3

Перше Президентство протягом довгого часу наголошує: «Домівка—це основа праведного життя, і ніщо інше не замінить її і не зможе виконувати її основні функції»4.

Є сім’ї, де мати і батько, сини й дочки через безглузді причини не спілкуються одне з одним. Я розповім історію, яка відбулася давно, про те, як у житті одного юнака, через відомі причини я назву його Джеком, мало не сталася трагедія.

Протягом усього життя у Джека постійно були суперечки з батьком. Одного дня, коли йому було сімнадцять, суперечка зайшла надто далеко. Джек сказав батькові: «Це було останньою краплею. Я йду з дому і ніколи не повернуся». Сказавши це, він пішов у дім і спакував речі. Мати благала його залишитися, але він надто розлютився, щоб послухатися її. Вона так і залишилася стояти в дверях, плачучи, коли він пішов.

Виходячи з двору, він уже майже був за ворітьми, коли почув, як батько покликав його: «Джеку, я знаю, що більша частина вини, через яку ти залишаєш дім, лежить на мені. Я щиро прошу вибачити мені. Я хочу, щоб ти знав, що якщо колись захочеш повернутися додому, тобі тут будуть завжди раді. Я буду намагатися стати кращим батьком. Я хочу, щоб ти знав, що я завжди любитиму тебе».

Джек нічого не відповів, він пішов на зупинку автобуса і взяв квиток у далеке місто. Сидячи в автобусі, спостерігаючи, як пробігає кілометр за кілометром, він почав думати над словами свого батька. Він почав усвідомлювати, скільки любові знадобилося батьку, щоб зробити те, що він зробив. Батько вибачився. Він запросив його повернутися і в літньому повітрі все ще бриніли слова: «Я тебе люблю».

Саме тоді Джек усвідомив, що наступний крок за ним. Він знав, що єдиний спосіб знайти для себе мир—це показати батькові таку ж зрілість, доброту й любов, яку батько виказав йому. Джек зійшов з автобуса. Він купив квиток додому й повернувся.

Він приїхав невдовзі після опівночі, увійшов у будинок і ввімкнув світло. Там, у кріслі-гойдалці сидів його батько, обхопивши голову руками. Підвівши погляд і побачивши Джека, він встав з крісла, і вони кинулися один одному в обійми. Джек часто казав: «Ті останні роки, які я провів вдома, були найщасливішими в моєму житті».

Ми можемо сказати, що був хлопчик, який за одну ніч став чоловіком. Був батько, який, здолавши емоції і приборкавши гординю, врятував сина, не давши йому стати одним з тих, хто належить до численного «втраченого батальйону», який виник внаслідок розбитих сімей і зруйнованих домівок. Любов стала сполучною ланкою, цілющим бальзамом. Любов—яку ми так часто відчуваємо і так рідко висловлюємо.

З гори Сінай у наших вухах громом лунає: «Шануй свого батька та матір свою»5. І пізніше, від того самого Бога такий наказ: «Живіть разом у любові»6.

Брати, це наша відповідальність, навіть почесний обов’язок, підтримати тих, хто став неактивним або віддалився від кола сім’ї.

Давайте разом пригадаємо чудові слова з Господнього одкровення у розділі 18 в Ученні і Завітах: «Пам’ятайте, що цінність душ є великою в очах Бога…

І якщо буде так, що вам доведеться трудитися всі ваші дні, сповіщаючи покаяння цьому народові, і ви приведете тільки одну душу до Мене, якою великою буде ваша радість з нею у царстві мого Батька!

І ось, якщо ваша радість буде великою з однією душею, яку ви привели до Мене в царство Мого Батька, якою великою буде ваша радість, якщо ви приведете багато душ до Мене!»7

Як члени президентства кворумів Ааронового священства, як порадники в цих кворумах ми можемо, з Божою допомогою, підтримати і спасти тих, за кого несемо відповідальність. Молоді чоловіки, з посмішкою на обличчі й рішучістю в серці ви можете взяти за руку менш активного хлопця і разом прийти на збори священства та пізнавати Господа й те, яку роботу Він для вас підготував. Вам дарована Його божественна допомога, бо Він пообіцяв: «Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і мій Дух буде у ваших серцях, а мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас»8.

Брати в Мелхиседековому священстві, ви маєте таке саме священне завдання і повинність стосовно вашого обов’язку перед іншими чоловіками і їхніми сім’ями. І ви маєте таке саме обіцяння Господа про допомогу у ваших зусиллях.

Якщо ви так діятимете, то станете відповіддю на молитву матері, ніжні, проте невисловлені почуття дитячих сердець, і ваші імена будуть завжди шанувати ті, кого ви підтримали й кому допомогли.

Дозвольте поділитися з вами особистою, але радісною історією з власного життя.

Як єпископа мене непокоїли члени Церкви, які стали неактивними, не відвідували збори, не служили. Я думав про це, коли їхав по вулиці, на якій жили Бен та Емілі Фуллмер. Якісь непорозуміння і образи минулих років зробили їх неактивними й вони усамітнилися у своєму домі, віддалившись, відокремившись, відійшовши від щоденного плину життя і спілкування. Бен та Емілі протягом багатьох років не приходили на причасні збори. Бен, колишній єпископ, постійно сидів у вітальні, читаючи й вивчаючи напам’ять Новий Завіт.

Я їхав з відділу збуту до нашого заводу на Індастріал-роуд. З якоїсь причини я поїхав по Фест-Уест, вулиці, якою я ніколи не їздив раніше, щоб доїхати до заводу. Потім я відчув чітке спонукання зупинитися й відвідати Бена та Емілі, навіть незважаючи на те, що я їхав на збори. Спочатку я не звернув уваги на спонукання й проїхав ще два-три квартали. Однак відчуття прийшло знову, і я повернув до їхнього будинку.

Це був сонячний звичайний день. Я під’їхав до їхнього будинку і постукав у двері. Почувши мене, загавкав невеликий фокс-тер’єр. Емілі відкрила двері. Побачивши мене, вона вигукнула: «Протягом усього дня я чекала, що задзвонить телефон. Він мовчав. Я сподівалася, що поштар принесе листа. Він приніс лише рахунки. Єпископе, як ви дізналися, що сьогодні мій день народження?»

Я відповів: «Бог знає, Емілі, бо Він любить вас».

У тиші вітальні я сказав Бену та Емілі: «Я справді не знаю, чому мене було спрямовано сюди сьогодні. Але Небесний Батько знає. Давайте станемо на коліна й помолимося, щоб запитати Його». Ми так і зробили й відповідь прийшла. Коли ми встали з колін, я сказав брату Фуллмеру: «Бене, чи прийдете ви на збори, коли зберуться всі носії священства, щоб розповісти хлопцям-носіям Ааронового священства історію, яку колись розповідали мені, коли я був хлопчиком, про те, як ви з групою хлопців пішли до Джордан-рівер, щоб покупатися в неділю, але відчули, як Дух спрямовує вас піти в Недільну школу. І ви пішли туди. Але один з хлопчиків, який не послухався підказки Духа, втопився тієї неділі. Наші хлопці із задоволенням послухають ваше свідчення».

«Я зроблю це»,—відповів він.

Потім я сказав сестрі Фуллмер: «Емілі, я знаю, що у вас прекрасний голос. Мені сказала про це моя мама. За кілька тижнів відбудеться конференція приходу й наш хор співатиме. Чи приєднаєтеся ви до хору і чи прийдете на конференцію та, можливо, заспіваєте соло?»

«Що саме треба співати?»—запитала вона.

«Я не знаю,—відповів я,—але мені б хотілося, щоб ви заспівали».

Вона співала. Він виступав перед носіями Ааронового священства. Серця раділи поверненню до активності Бена та Емілі. З тих пір вони майже не пропускали причасних зборів. Дух промовляв. Його було почуто. Його зрозуміли. Серця було зворушено і душі врятовано. Бен та Емілі Фуллмер повернулися додому.

Один з найдовших мюзиклів в історії—це Les Miserables. Історія розгортається в період Французької революції. Головний герой мюзиклу—Жан Вальжан. Щиро непокоячись за молодого чоловіка Маріуса, який збирається на битву, у пісні він від усього серця молиться:

Боже Всевишній,

Почуй мене, благаю!

Як прагну я,

Ти завжди тут, я знаю.

За нього я прошу,

Бо серце молоде боїться,

Благослови його,

Щоб спокоєм душа могла зігріться!

Й скоріш його додому поверни…

Дай мир йому

І радість в серці втішну,

Бо він дитина ще,

Мов немовля безгрішне.

Ти, Боже, владен

Привести його додому,

Хай він живе,

Хай я помру за нього!

О, Батьку, поверни його додому!9

Брати, крокуючи вперед як носії священства Бога, вивчаючи свій обов’язок а потім підтримуючи тих братів, хто потребує нашої допомоги, давайте звернемо погляд до Небесного Батька, який є Батьком усіх нас. Ми можемо не почути Його голосу, але ми згадаємо Його вітання: «Гаразд, рабе добрий і вірний»10.

І в своїх серцях ми відчуємо його невимовне благання: «Поверни його додому». В ім’я Ісуса Христа, амінь.