Чи я тобі казала?..
У вічній схемі речей найважливіше й найістотніше, що тобі доведеться робити,—це створити святу домівку і виховати в любові міцну сім’ю.
Майже три роки тому одна з наших доньок вийшла заміж й одразу поїхала в інше місто навчатися в медичному інституті. Вона залишала безпечне гніздо, щоб розпочати власну сім’ю. Я думала: «Чи навчила я її всього, що їй необхідно? Чи знає вона, що в цьому житті має найбільше значення? Чи готова вона створити щасливу сім’ю?»
Коли дивилася вслід машині, я згадала про маленький щоденник, який подарувала їй на 17-річчя. Він називався «Чи я тобі казала?..» В ньому я написала пораду, якою часто ділилася під час наших опівнічних розмов. Коли вона зі своїм чоловіком крокувала до спільного життя, я подумала про ще три записи, які б зробила в тому маленькому щоденнику, щоб допомогти їй у подорожі, набагато важливішій і складнішій, ніж подорож країною—подорожі створення своєї власної домівки і сім’ї. Дозвольте поділитися записами з нею та всією молоддю Церкви, щоб розповісти і свідчити про важливість сім’ї.
По-перше, чи я тобі казала… як зробити свій дім затишною гаванню та міцною фортецею? Тобі варто наслідувати приклад, який ти бачила в Господньому домі,—«встановіть дім… молитви, дім пощення, дім віри, дім пізнання,… дім порядку» (див. УЗ 109:8). Якщо переймемо цей образ, у наших домівках буде панувати незрівнянний мир, поки в світі стає дедалі неспокійніше.
Дивись на приклад домівок твоїх прабатьків. Дідусі й бабусі з обох боків виховали своїх «дітей у світлі та істині» (див. УЗ 93:40). Домівка тата була домом навчання. На похоронах свого батька він сказав, що ніколи не чув у Церкві євангельського принципу, про який би спочатку не говорилося вдома. Церква доповнювала дім. Мій дім був домом порядку. Було надзвичайно важливо (незважаючи на щільний розклад) разом сідати за сніданок або вечерю. Прийом їжі був не просто заправкою. То був важливий час для насичення духу, а також і тіла.
Щастя в сім’ю приносять дрібниці, такі як: молитва, фраза «вибач, будь ласка!», подяка, читання книг разом. Пам’ятаєш, як ми сміялися і плакали, коли ставили огорожу у дворі? А як співали пісні, коли керували машиною, щоб не сваритися? А пам’ятаєш, як постилися про важливе рішення когось із домашніх, а ще про чийсь іспит? Це підтверджує і Проголошення щодо сім’ї: «Щасливі… сім’ї основуються… на принципах віри, молитви, покаяння, прощення, поваги, любові, співчуття, праці, а також [належних заходів]» («Сім’я: Проголошення світові», Ліягона, жовтень 1998 р., с. 24).
Ще змолоду ти привчилася молитися і читати Писання. Користуйся цими звичками, а також своїм умінням готувати і вести бюджет. З праведними бажаннями і здібностями у домашній роботі ти створиш дім, що буде затишною гаванню і міцною фортецею.
Далі, чи я казала тобі… що «діти—спадщина Господня» (Псалми 127:3)? У Проголошенні щодо сім’ї говориться: «Божа заповідь його дітям розмножуватися і наповнювати землю залишається в силі» (Ліягона, жовтень 1998 р., с. 24). Ми сподіваємося, що Небесний Батько благословить тебе дітьми. Багато людей у світі не знаходять в них радості, а вважають лише завадою. Те, що батьківство виснажує фізично, знесилює морально і вимотує інтелектуально—це правда. За материнство ніхто не ставитиме гарних оцінок чи даватиме блакитних стрічок. Інколи можуть виникати сумніви: «Я правильно вчинила? Чи варто воно цього?»
Варто! Всі пророки останніх днів свідчили про священну роль материнства. Президент Спенсер В. Кімбол сказав: «Важливо, щоб ви, жінки, святі останніх днів, розуміли, що Господь вважає материнство і матерів священними і вшановує якнайбільше» (“Privileges and Responsibilities of Sisters,” Ensign, Nov. 1978, 105). Дух свідчить моєму духові, що це істина.
Ти зрозумієш, як розумію я, що батьківство приносить не лише турботи, а й найбільшу в житті радість. Радісно тоді, коли на домашньому сімейному вечорі п’ятирічна дитина розповідає оповідання з Писань з усіма подробицями, або коли дитина справно щовечора читає Книгу Мормона. Я радію, коли моя донька, капітан команди підтримки, набравшись мужності каже, що їхнє нове привітання має неприйнятний елемент, або коли моя донька-місіонер пише про своє свідчення про євангелію. Я радію, коли бачу, коли донька читає сліпій жінці і коли син служить у храмі. У такі миті я почуваю себе, як улюблений учень Іван: «Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді» (3 Івана 1:4). Чи я тобі казала… що до самих глибин свого єства я люблю бути матір’ю?
І нарешті, чи я казала тобі,… що любов є основною чеснотою у створенні міцної домівки? Наш Батько Небесний є прикладом того, якими ми повинні бути. Він любить нас, учить нас, терпить нас і довіряє нам вільно вибирати. Президент Хінклі казав: «Любов може все змінити—любов, що огортає в дитинстві й не залишає у важкі роки юності. … А ще заохочення, що швидке на похвалу й повільне на критику» (“Bring Up a Child in the Way He Should Go,” Ensign, Nov. 1993, 60). Інколи дисципліну (цебто повчання) плутають з критикою. Діти—і люди будь-якого віку—поводяться чемніше завдяки любові та натхненню, а не через пошуки недоліків.
Коли у одного знайомого мені юнака в його підлітковому віці було довге волосся (як у хіпі), батьки вирішили зосередити увагу на його добрих справах і доброті до нужденних. Зрештою він сам вирішив підстригтися. Потім він вирішив здобути хорошу освіту, служив у Церкві й наслідував приклад спрямування дітей до добра через вияв любові у своїй сім’ї.
Ми проявляємо любов до членів сім’ї не тільки з твердістю навчаючи їх, але й приділяючи їм свій час. Колись я прочитала статтю, що називалася «На останньому місці—діти», в якій йшлося про батьків, які говорять про своїх дітей термінологією «ділового щоденника»: «15 хвилин увечері, якщо вийде», «щотижневий час для ігор» тощо (див. Mary Eberstadt, Wall Street Journal, 2 May 1995). Противагою цьому є мати, яка пообіцяла собі не тільки проводити час з дітьми, а проводити його з розумом. Вона усвідомлювала, що близькі стосунки вимагають постійних і тривалих розмов, ігор, сміху й праці. Я також вважаю, що батькам і дітям слід брати участь в буденному, звичайному житті одне одного. Щоб я знала про твій наступний іспит, а ти—про підготовку мого уроку. Я беру участь у твоїх іграх, а ти допомагаєш мені на кухні з вечерею. Ми—головні гравці в житті одне одного, у щоденних справах ми ділимося любов’ю.
Любов не минає попри всі складнощі життя. Павло вчив: «Любов довготерпить… [Вона] усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає!» (1 Коринтянам 13:4, 7, 8). Я бачила незмінну любов однієї матері до сина-алкоголіка. Вона ніколи не припиняла молитися за нього і йти йому назустріч. Уже у зрілому віці він нарешті «спам’ятався» (Лука 15:17), влаштувався на пристойну роботу і, маючи «золоті руки», полагодив матері будинок.
Багато сімей страждає через неслухняних дітей. Ми можемо заспокоювати себе «вічним запечатуванням праведних батьків», яке поверне дітей «до отари» (Orson F. Whitney, Conference Report, Apr. 1929, 110). Ми повинні ніколи не припиняти любити їх, молитися за них і довіряти турботі нашого Небесного Батька.
Отже, доню моя, а також вся молодь у Церкві, ти починаєш нове життя, і я кажу тобі про все це. Я свідчу, що у вічній схемі речей найважливіше й найістотніше, що тобі доведеться робити,—це створити святу домівку і виховати в любові міцну сім’ю. Ця сім’я благословить суспільство й існуватиме вічно. Я свідчу про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.