Ми ніколи не самотні
    Footnotes

    Ми ніколи не самотні

    Одного дня ви поглянете збоку на свої важкі часи і зрозумієте, що Він був завжди поруч з вами.

    Мої дорогі сестри! Дух, який ми відчуваємо цього вечора, є відображенням вашої сили, відданості й доброти. Кажучи словами Учителя, “ви—сіль землі. … Ви світло для світу”1.

    Думаючи над своїм виступом перед вами, я згадав про те, як моя дорога дружина Френсіс любила Товариство допомоги. Упродовж свого життя вона служила в багатьох покликаннях у Товаристві допомоги. Коли ми з нею були у віці 31 року, мене покликали головувати над Канадською місією. Впродовж трьох років того призначення Френсіс головувала над усіма Товариствами допомоги в тому регіоні, який охоплював провінції Онтаріо та Квебек. Завдяки виконанню цього покликання вона знайшла дуже близьких друзів, а також завдяки багатьом іншим покликанням, які вона виконувала в Товаристві допомоги нашого приходу. Вона була вірною дочкою нашого Небесного Батька, моєю дорогою супутницею і найближчим другом. Я сумую за нею більше, ніж можна описати словами.

    Я також люблю Товариство допомоги. Я свідчу, що його було організовано через натхнення і воно є важливою частиною Господньої Церкви тут, на землі. Неможливо перерахувати все добро, яке здійснюється завдяки цій організації, і кількість життів, які були благословенні завдяки їй.

    Товариство допомоги складається з багатьох жінок. Серед вас є незаміжні—ви, можливо, ще навчаєтеся, а може, працюєте—однак живете повноцінним цікавим життям. Серед вас є заклопотані матері, в яких підростають діти. А є й такі, які втратили чоловіка через розлучення або смерть і вам нелегко виховувати дітей без допомоги чоловіка і батька. Дехто з вас уже виростив дітей, але розуміє, що ви все ще їм потрібні. У багатьох з вас є літні батьки, що вимагають люблячої турботи, яку лише ви можете надати.

    На якій би стадії життя ми не знаходилися, бувають часи, коли всі ми маємо труднощі й випробування. Хоча у кожного вони різні, однак усі їх мають.

    Багато з наших труднощів існує тому, що ми живемо у цьому земному світі, населеному різними особистостями. Іноді ми в розпачі запитуємо: “Як я можу не випускати з поля зору целестіальну мету, маневруючи в цьому телестіальному світі?”

    Будуть часи, коли ви ходитимете дорогою, всіяною тернинами й розміченою стражданнями. Будуть часи, коли ви відчуватимете себе віддаленими, навіть відокремленими від Подавця всіх добрих дарів. Ви переживаєте, що долаєте шлях наодинці. Страх витісняє віру.

    Коли ви опинитеся в такій ситуації, я благаю вас не забувати про молитву. Мені подобаються слова Президента Езри Тефта Бенсона стосовно молитви. Він сказав:

    “Впродовж усього мого життя я цінував пораду покладатися на молитву вище за всі інші поради, які … отримував. Вона стала частиною мене—якорем, постійним джерелом сили і основою мого знання про божественні речі. …

    … Хоча трапляються поразки, в молитві ми можемо знаходити запевнення, що Бог промовлятиме мир душі. Цей мир, цей дух спокою, є найбільшим благословенням у житті”2.

    Апостол Павло наставляв:

    “В усьому нехай виявляються Богові ваші бажання …

    І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі”3.

    Яке славетне обіцяння! Мир—це те, чого ми шукаємо, те, до чого прагнемо.

    Нас не послали на цю землю, щоб ми долали шлях на самоті. Яке надзвичайне джерело могуті, сили і втішення доступне кожному з нас! Той, Хто знає нас краще, ніж ми знаємо себе, Той, Хто бачить усю картину і знає кінець від початку, запевнив нас, що Він буде поруч, аби надати допомогу, якщо ми попросимо. Ми маємо обіцяння: “Моліться завжди і будьте віруючими, і все спрацює вам на благо”4.

    Коли наші молитви здіймаються в небо, не забуваймо слова, яких навчав Спаситель. Коли Він переживав нестерпну муку в Гефсиманії та на хресті, то молився Батькові: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля”5. Як би нам не бувало іноді важко, ми все ж маємо довіряти, що наш Небесний Батько знає краще, як, коли і яким чином надати необхідну допомогу.

    Мені подобаються ці поетичні рядки:

    Не знаю я, як це буває, але це точно і це факт,

    На молитви відповідає наш Бог, це так, це дійсно так.

    Я знаю, Він пообіцяв завжди мої молитви чути,

    І Він почує голос мій, коли прийде година скрути.

    Я знаю, відповідь прийде—невдовзі, потім—я це знаю.

    Тож не тривожуся про це, молюсь спокійно і чекаю.

    І невідомо хоч мені, як надійдуть благословення,

    Як хочу я, а може й ні, я покладаюсь на натхнення

    На Його розсуд залишу, коли, і що, і як робити,

    Стократ мудріший Він від мене, і краще може розсудити.

    Яку б Він відповідь не дав, я прийму Його волю,

    Бо хоче Батько в Небесах для мене кращу долю6.

    Звичайно ж, молитва призначена не лише для важких часів. У Писаннях неодноразово згадується про те, що треба “кожного часу мол[итися]”7 і бути молитовними в серці8. Слова улюбленого гімну містять запитання, яке кожен з нас має щодня собі ставити: “Чи молився ти?”9

    Жити у нашому, часто складному, світі нам допомагає не лише молитва, але і вивчення Писань. Слова істини і натхнення, що містяться в наших чотирьох головних трудах, є для мене дорогоцінним надбанням. Я ніколи не втомлююся їх читати. Я відчуваю духовне піднесення кожного разу, коли вивчаю Писання. Ці святі слова істини і любові дають провід у моєму житті та вказують шлях до вічного вдосконалення.

    Коли ми читаємо Писання і розмірковуємо над ними, то відчуємо приємний вплив Духа на наші душі. Ми можемо знаходити відповіді на свої запитання. Ми дізнаємося про благословення, які приходять завдяки дотриманню Божих заповідей. Ми здобуваємо щире свідчення про Небесного Батька і нашого Спасителя Ісуса Христа та про Їхню любов до нас. Поєднуючи вивчення Писань з молитвами, ми здобуваємо достовірне знання, що євангелія Ісуса Христа істинна.

    Президент Гордон Б. Хінклі сказав: “Нехай Господь благословляє кожного з нас можливістю бенкетувати Його святими [словами] і здобувати від [них] ту силу, той мир і те знання, які “вищ[і] від усякого розуму” (Филип’янам. 4:7)”10.

    Якщо ми не забуваємо молитися і приділяємо час вивченню Писань, у нашому житті буде набагато більше благословень, а наші тягарі буде полегшено.

    Хочу розповісти вам історію про те, як наш Небесний Батько відповів на молитви й благання однієї жінки, заспокоївши її і надавши впевненості, якої вона так відчайдушно шукала.

    У Тіффані почалися труднощі в минулому році, коли у неї вдома були гості на День подяки, а потім знову на Різдво. Її чоловік навчався на медичному факультеті й зараз ішов другий рік його навчання в інтернатурі. Через те, що йому доводилося багато працювати, він не міг допомагати їй стільки, скільки вони обоє хотіли б, тож багато роботи, яку треба було виконати під час цієї святкової пори, лягло на плечі Тіффані, на додачу до піклування про чотирьох маленьких дітей. Вона відчувала перевантаження, а потім дізналася, що у однієї її подруги виявили рак. Стрес і тривога почали оволодівати нею, і в цієї жінки почався період розчарування і депресії. Вона звернулася по допомогу до медиків, однак нічого не змінилося. У неї пропав апетит, і вона почала втрачати вагу, що було небезпечним для її тендітної комплекції тіла. Вона шукала миру в Писаннях і молитвах, просячи звільнити її від всепоглинаючої депресії. Коли здавалося, що ні спокій, ні допомога не надходять, їй почало здаватися, щоб Бог залишив її. Сім’я і друзі молилися за неї та з усіх сил намагалися допомогти. Вони приносили її улюблені страви, намагаючись підтримати фізичне здоров’я, але вона з’їдала кілька шматочків, не спроможна доїсти всю страву.

    В один з надзвичайно важких днів одна з її подруг марно намагалася спокусити Тіффані стравами, які та завжди любила. Коли нічого не спрацювало, подруга сказала: “Ну має ж бути хоча б щось, чого тобі хотілося б”.

    Тіффані одну мить подумала і сказала: “Єдине, що мабуть мені хотілося б, так це домашнього хліба”.

    Але його під рукою не було.

    Наступного дня після обіду хтось подзвонив у двері Тіффані. Її чоловік був вдома і відкрив двері. Коли він повернувся, то ніс паляницю домашнього хліба. Тіффані була вражена, коли він сказав їй, що хліб принесла жінка на ім’я Шеррі, яку вона ледве знала. Шеррі була подругою сестри Тіффані, на ім’я Ніколь, яка жила у Денвері, шт. Колорадо. Шеррі мимохіть познайомилася з Тіффані та її чоловіком кілька місяців тому, коли Ніколь і її сім’я гостювали у Тіффані на День подяки. Шеррі, яка жила в місті Омаха, приходила в дім Тіффані, щоб зустрітися з Ніколь.

    З того часу минуло кілька місяців, і тепер, тримаючи в руках смачний хліб, Тіффані телефонувала своїй сестрі Ніколь, щоб подякувати їй за те, що вона послала Шеррі на таке милосердне служіння. Але натомість вона дізналася, що Ніколь не влаштовувала ці відвідини і навіть не знала про них.

    Кінець історії відкрився завдяки тому, що Ніколь зв’язалася зі своєю подругою Шеррі, аби дізнатися, що спонукало її принести ту паляницю хліба. Те, про що вона дізналася, стало натхненням для неї, для Тіффані, для Шеррі—і натхненням для мене.

    Вранці того дня, коли Шеррі принесла хліб, вона відчула спонукання спекти дві паляниці замість однієї, яку вона планувала зробити. Вона сказала, що відчула спонукання взяти того дня другу паляницю з собою в машину, хоча й не знала навіщо. Після обіду в домі своєї подруги однорічна донька Шеррі почала плакати, і дитину потрібно було везти додому, щоб вкласти спати. Шеррі вагалася, коли отримала безпомилкове відчуття, що їй необхідно завезти ту паляницю хліба Тіффані, сестрі Ніколь, яку вона ледве знала і до якої треба було їхати 30 хвилин, оскільки вона жила в іншому кінці міста. Шеррі намагалася довести собі, що це хибна думка, бажаючи відвезти свою дуже стомлену доньку додому і почуваючись ніяково, думаючи, що їй треба принести паляницю хліба людям, які є для неї майже незнайомцями. Однак відчуття того, що вона має йти в дім Тіффані було сильним, тож вона діяла відповідно до нього.

    Коли вона приїхала, двері відчинив чоловік Тіффані. Шеррі нагадала йому, що вона подруга Ніколь, що вона ненадовго заходила в його дім на День подяки, передала паляницю і пішла.

    Тож так сталося, що Бог послав майже незнайому людину через усе місто, аби не лише принести такий жаданий домашній хліб, але і донести чітке послання любові до Тіффані. Те що сталося, неможливо пояснити жодним іншим чином. Їй вкрай треба було відчути, що вона не самотня, що Бог знає її і не залишив. Той хліб—саме те, чого вона хотіла—принесла їй людина, яку вона ледве знала, людина, яка не знала про її потреби, але яка дослухалася до спонукань Духа і діяла відповідно. Це стало для Тіффані безсумнівною ознакою того, що Небесний Батько знає про її потреби і любить її настільки, що надіслав допомогу. Він відповів на її благання про допомогу.

    Мої дорогі сестри, ваш Небесний Батько любить вас—кожну з вас. Та любов ніколи не змінюється. На неї не впливає ваша зовнішність, ваше майно або кількість грошей, яку ви маєте на банківському рахунку. Її не змінюють ваші таланти чи здібності. Просто вона є. Вона відкрита для вас, коли вам сумно чи радісно, коли ви відчуваєте розпач або безнадію. Божа любов відкрита для вас незалежно від того, чи, на вашу думку, ви заслуговуєте на неї, чи ні. Вона просто завжди є.

    Коли ми шукаємо Небесного Батька у палкій, гарячій молитві, щирому, відданому вивченні Писань, наші свідчення зміцніють і матимуть глибоке коріння. Ми будемо знати, щоб Бог любить нас. Ми зрозуміємо, що ніколи не самотні. Я обіцяю, що одного дня ви поглянете збоку на свої важкі часи і зрозумієте, що Він був завжди поруч з вами. Я пересвідчився в істинності цього після смерті моєї вічної супутниці—Френсіс Беверлі Джонсон Монсон.

    Я залишаю вам своє благословення. Я залишаю вам свою вдячність за все добро, яке ви робите в житті тих, кого ведете. Я молюся за те, щоб Бог благословив вас усіма хорошими дарами, в ім’я нашого Спасителя і Викупителя, самого Господа Ісуса Христа, амінь.