Порятунок заради справжнього зростання

Єпископ Річард С. Еджлі

Нещодавно звільнений перший радник у Верховному єпископаті

Спаситель покликав усіх нас на цю роботу—рятувати душі.

Протягом останніх місяців все більше наголошувалося на активізації “справжнього зростання” в Церкві, яке полягає в тому, щоб допомогти всім бажаючим укласти завіти і дотримуватися їх, отримати спасительні обряди та жити з могутньою зміною у серці, описаною Алмою (див. Алма 5:14). Одним з найефективніших і найважливіших шляхів досягнення справжнього зростання в Церкві є пошук і порятунок тих, кого було хрищено, але хто залишаються малоактивними, без благословень і спасительних обрядів. Яким би не було наше покликання—домашній учитель чи візитна вчителька, вчитель Недільної школи, єпископ, батько, мати чи генеральний авторитет—усі можуть брати активну участь у цих рятівних зусиллях. Крім того, приводити всіх—членів нашої сім’ї, людей, які не належать до Церкви, малоактивних, грішників—до Христа для отримання спасительних обрядів є нашим спільним божественним покликанням.

Одного недільного ранку близько 30 років тому, коли я служив у президентстві колу, до нас зателефонував один з наших відданих єпископів. Він пояснив, що його приход дуже швидко зріс і в нього не вистачає відповідальних покликань для всіх гідних членів Церкви. Він просив нас розділити приход. Очікуючи на затвердження цього рішення, ми як президентство колу вирішили відвідати цей приход і покликати всіх цих чудових, гідних братів і сестер місіонерами колу.

Здається третьою особою, яку я відвідав, була юна студентка місцевого університету. Поговоривши кілька хвилин, я запропонував їй прийняти покликання служити місіонеркою. На кілька секунд вона змовкла. А потім сказала: “Президенте, хіба ви не знаєте, що я неактивна в Церкві?”

Помовчавши кілька секунд, я сказав: “Ні, я не знав, що ви неактивна”.

Вона відповіла: “Я неактивна в Церкві вже кілька років”. Тоді вона сказала: “Хіба ви не знаєте, що неактивній людині дуже нелегко повертатися назад?”

Я відповів: “Ні. Богослужіння у вашому приході починається о дев’ятій ранку. Ви заходите в каплицю і ви з нами”.

Вона відповіла: “Ні, не все так легко. Вас непокоїть безліч речей. Вас хвилює, чи привітає хтось вас або чи не будете ви сидіти самотніми і непоміченими під час зборів. І вас непокоїть, чи приймуть вас і хто будуть ваші нові друзі”.

Cльози котилися по її щоках. Вона сказала: “Я знаю, що моя мати і батько молилися за мене роками, щоб повернути мене до Церкви”. Потім, якусь мить помовчавши, вона промовила: “Протягом останніх трьох місяців я молилася, щоб знайти мужність, силу і шлях аби повернутися до активності”. Потім вона спитала: “Президенте, чи вважаєте ви, що це покликання може бути відповіддю на ті молитви?”

Мені на очі навернулися сльози, коли я промовляв до неї: “Я вірю, що Господь відповів на ваші молитви”.

Вона не лише прийняла покликання; вона стала гарною місіонеркою. Я переконаний, що вона сповнила великою радістю не тільки своє серце, але також і серця своїх батьків та, ймовірно, інших членів сім’ї.

Завдяки цій та іншим подібним співбесідам я навчився кількох речей або згадав про них:

• Я дізнався, що родичі багатьох малоактивних членів Церкви щодня навколішках благають Господа допомогти врятувати їхніх близьких.

• Я дізнався, що малоактивним членам Церкви доволі нелегко і некомфортно просто повернутися до Церкви. Їм потрібна допомога. Їм потрібна підтримка. Їм потрібне товаришування.

• Я усвідомив, що є малоактивні члени Церкви, які прагнуть і намагаються знайти шлях назад до активності.

• Я зрозумів, що багато малоактивних членів Церкви, якщо їх попросити, приймуть покликання.

• Я дізнався, що малоактивні члени Церкви заслуговують на те, щоб до них ставилися як до рівних і сприймали їх як синів або дочок люблячого Бога.

Протягом років я міркував, як би пройшла ця співбесіда, якби я поставився до дівчини як до малоактивного члена Церкви. Залишаю це на ваш розсуд.

Активізація завжди була важливою складовою роботи Господа. Хоча порятунок є відповідальністю кожного члена Церкви, носії Ааронового та Мелхиседекового священства мають обов’язок очолювати цю роботу. Крім того, саме в цьому і полягає служіння священства—допомагати всім людям укласти завіти, що ведуть до піднесення; приносити мир, щастя і самоповагу.

Пригадайте, у Книзі Мормона, коли Алма молодший дізнався, що зорамійці відступили від Церкви, він організував рятувальну команду, щоб спасти цих людей. Перед початком виконання свого доручення, Алма благав Господа такими словами:

“О Господи, даруй нам, щоб ми могли мати успіх у приведенні їх знову до Тебе через Христа.

Дивись, о Господи, їхні душі дорогоцінні, і багато з них є нашими братами; тому дай Ти нам, о Господи, силу і мудрість, щоб ми могли привести цих наших братів знову до Тебе” (Алма 31:34–35; курсив додано).

Кілька місяців тому після зустрічі з новонаверненими та малоактивними членами Церкви, один чоловік мого віку, що повернувся до активності, підійшов до мене і сказав: “Я був малоактивним більшу частину свого життя. Я відступив від Церкви у юні роки. Але я повернувся і працюю у храмі разом зі своєю дружиною”.

Щоб дати йому відчути, що все гаразд, я сказав йому у відповідь щось на кшталт: “Все добре, що добре завершується”.

Він відповів: “Ні, не все добре. Я знов у Церкві, але я втратив усіх своїх дітей і онуків. А зараз я є очевидцем втрати моїх правнуків—всі вони не належать до Церкви. Не все добре”.

У нашій сім’ї є предок, який приєднався до Церкви в Європі у ранні дні становлення Церкви. Один з його синів став неактивним. Ми з сестрою Еджлі спробували відстежити долю неактивних нащадків цього предка.

Нам з дружиною було неважко дістатися висновку, що протягом наступних шести поколінь, навіть за поміркованими припущеннями, втрата могла сягати 3000 родичів. А зараз давайте уявимо собі ще два покоління. Втрата могла б теоретично сягати від 20000 до 30000 дітей нашого Небесного Батька.

Завдання здійснювати порятунок ґрунтується на одній з найфундаментальніших доктрин Церкви.

“Пам’ятайте, що цінність душ є великою в очах Бога;

Бо знайте, Господь, Викупитель ваш, перестраждав смерть у плоті; отже, Він перестраждав біль усіх людей, щоб усі люди могли покаятися й прийти до Нього. …

І якщо буде так, що вам доведеться трудитися всі ваші дні, сповіщаючи покаяння цьому народові, і ви приведете тільки одну душу до Мене, якою великою буде ваша радість з нею в царстві Мого Батька!” (УЗ 18:10–11, 15; курсив додано).

За своє життя я мав привілей врятувати кількох малоактивних членів Церкви. Зараз, коли я допомагаю повернути одну людину до активності в Церкві, я уявляю собі не поодиноку душу—я бачу шість, сім чи більше поколінь—тисячі душ. І тоді я думаю про слова з Писань: “[Якщо ви] приведете тільки одну душу до Мене, якою великою буде ваша радість” (УЗ 18:15).

Господь сказав Своїм апостолам: “Жниво справді велике, та робітників мало” (Матвій 9:37). Робітників повинно бути багато. У нас є тисячі здібних, гідних носіїв священства і мільйони відданих членів Церкви в усіх частинах світу. У нас працюють ради приходів, кворуми священства, Товариство допомоги та інші організації, і всі вони мають завдання рятувати. Спаситель покликав усіх нас на цю роботу—рятувати душі.

Раніше у своєму виступі я згадував про молитву, піднесену Алмою, коли він і його напарники вирушили на порятунок зорамійців. Під час Другої світової війни близько 500 американських солдатів і місцевих мешканців, які надавали їм підтримку, були кинуті до табору військовополонених. Знаючи про їхні страждання і турбуючись про їхню безпеку, командування сформувало загін зі 100 американських солдат-добровольців, щоб визволити їх із полону. Коли добровольці зібралися разом, командир дав їм приблизно такий наказ: “Цього вечора, хлопці, зустріньтеся зі своїми релігійними провідниками, станьте навколішки і присягніться Богові, що доки ви дихаєте, ви не дозволите, щоб жоден з цих чоловіків страждав хоч зайву секунду”. (Див. Hampton Sides, Ghost Soldiers: The Forgotten Epic Story of World War II’s Most Dramatic Mission [2001], 28–29). Ця успішна операція з порятунку принесла спасіння від фізичних і тимчасових страждань. Чи повинні ми бути менш доблесними у наших зусиллях з порятунку тих, хто, можливо, зазнає духовних страждань і страждає від вічних наслідків? Чи повинні ми бути менш відданими Господу?

На завершення скажу, що основою нашої відданості, як членів істинної Церкви Христа, є той факт, що Господь відстраждав за кожного з нас—тих, хто не належить до Церкви, малоактивних членів Церкви, навіть за грішників, і за кожного з членів нашої сім’ї. Я вірю, що ми можемо привести тисячі людей до радості, миру і втіхи, які дає євангелія, і сотні тисяч, навіть мільйони, у їхніх наступних поколіннях. Я вірю, що ми можемо досягти успіху, оскільки це Господня Церква, і завдяки нашому священству та нашому членству, нас покликано його досягти. Про це я свідчу вам, в ім’я Ісуса Христа, амінь.