Бібліотека
А дитина мала їх водитиме
Виноски

Hide Footnotes

Тема

А дитина мала їх водитиме

Чоловіки й дружини повинні розуміти, що їхнє першочергове покликання—від якого їх ніколи не буде звільнено—виконувати свої обов’язки одне перед одним і тоді перед своїми дітьми.

Багато років тому холодної ночі на залізничній станції в Японії я почув стук у своє вікно вагону. Там у зношеній сорочці і з перев’язаною брудним клаптем тканини опухлою щокою стояв промерзлий хлопчик. Його голову вкривала короста. В руках він тримав маленьку іржаву банку та ложку, що означало, що він сирота, жебрак. Коли я вовтузився з дверима, щоб дати йому грошей, потяг рушив.

Я ніколи не забуду того голодного маленького хлопчика, який залишився стояти на холоді, високо тримаючи пусту маленьку банку. Не можу я забути і свого відчуття безпорадності, коли потяг повільно рушив, залишивши його стояти на платформі.

Кілька років потому у місті Куско, що високо в Андах Перу, ми зі старійшиною А. Теодором Татлом проводили причасні збори у довгій, вузькій кімнаті, з відкритими надвір дверима. То було увечері і в той час, коли старійшина Татл виступав, у дверях з’явився маленький хлопчик, можливо років шести. На ньому була лише драна сорочка, що доходила до колін.

Зліва від нас стояв маленький стіл, на якому була тарілка з причасним хлібом. Цей голодний вуличний сирота, побачивши хліб, повільно почав просуватися до нього. Він вже був майже біля столу, коли його побачила жінка, яка сиділа неподалік. Суворим кивком голови, вона прогнала його назад у темряву. Моя душа застогнала.

Пізніше маленький хлопчик повернувся. Він тихенько йшов уздовж стіни, поглядаючи то на мене, то на хліб. Коли він наблизився до того місця, де жінка побачила б його, я простягнув до нього руки і він кинувся до мене. Я всадив його на коліна.

Тоді, як якийсь символ, я всадив його на стілець старійшини Татла. Після заключної молитви голодний маленький хлопчик вискочив у ніч.

Повернувшись додому, я розповів Президенту Спенсеру В. Кімболу про цей випадок. Глибоко зворушений, він сказав мені: “Ти тримав на руках цілий народ”. Він кілька разів повторив мені: “Ця подія має набагато величніше значення, ніж ти усвідомлюєш зараз”.

Коли я відвідував країни Латинської Америки близько 100 разів, я шукав серед облич людей того маленького хлопчика. Зараз я розумію, що мав на увазі Президент Кімбол.

На вулицях Солт-Лейк-Сіті я зустрів ще одного хлопчика, який дрижав від холоду. Це сталося пізнього вечора іншої холодної зими. Ми поверталися з різдвяної вечері у готелі. На вулиці з’явилося шість-вісім галасливих хлопців. Усі вони вже мали бути вдома через холод.

На одному з хлопчиків не було пальто. Дуже швидко підстрибуючи, щоб не замерзнути, він зник на боковій вуличці, без сумніву, в одній з маленьких, жалюгідних квартир, де на ліжку не було достатньо вкривал, щоб зігріти його.

Уночі, натягаючи на себе ковдру, я молюся за тих, у кого немає теплого ліжка.

Коли завершилася Друга світова війна, я був дислокований в Осоці, Японія. Місто було в уламках, а вулиці захаращено камінням, сміттям та вирвами від бомб. Хоча більшість дерев було знищено, кілька дерев з обламаними гілками й стовбурами все ще стояли, мужньо пустивши кілька молодих гілочок з листочками.

Крихітна дівчинка у зношеному кольоровому кімоно завзято збирала у букет жовте листя сикомори. Мала дитина, здавалося, не помічала спустошення, яке було навколо неї, коли видиралася на руїни, щоб поповнити свою колекцію новими листочками. Вона знайшла єдине, що залишалося прекрасним в її світі. Можливо я мушу сказати так—вона була тим єдиним прекрасним у її світі. Думка про неї якимось чином зміцнює мою віру. Ця дитина уособлювала надію.

Мормон навчав, що “малі діти живуть у Христі”1 і їм не треба каятися.

Десь на початку минулого століття двоє місіонерів працювали в горах південної частини Сполучених Штатів. Одного дня вони побачили з пагорку людей, які зібралися на галявині далеко внизу. Місіонери не часто зустрічали людей, яким вони могли б проповідувати, тому вони попрямували вниз на галявину.

Виявилося, що втопився хлопчик, і там організовували похорони. Його батьки послали за священиком, щоб той “сказав потрібні слова” над їхнім сином. Місіонери стояли позаду, коли мандрівний священик наблизився до засмучених батька й матері і почав свою проповідь. Якщо батьки очікували отримати втішення від цієї духовної особи, то вони розчарувалися.

Він суворо сварив їх за те, що вони не охристили хлопчика. Вони відкладали це через різні справи, а зараз вже було запізно. Він дуже різко сказав їм, що їхній хлопчик потрапив до пекла. То була їхня вина. Вони відповідальні за його нескінченні муки.

Коли проповідь завершилась, і могилу засипали, старійшини підійшли до батьків, що горювали. Вони сказали матері: “Ми слуги Господа і прийшли з посланням до вас”. Заплакані батьки слухали, а двоє старійшин читали слова з одкровень і свідчили про відновлення ключів заради викуплення живих і померлих.

Я дещо співчуваю тому проповіднику. Він чинив якнайкраще, маючи те світло і знання, які в нього були. Але є більше того, що він мусив запропонувати. А саме, повноту євангелії.

Старійшини прийшли як втішителі, як вчителі, як слуги Господа, як уповноважені служителі євангелії Ісуса Христа.

Згадані мною діти представляють всіх дітей нашого Небесного Батька. “Діти—спадщина Господня, … блаженний той муж, що сагайдака свого ними наповнив”2.

Створення життя є великим обов’язком подружжя. Виклик смертного життя—це бути гідними і відповідальними батьками. Ні чоловік, ні жінка, не можуть народити дітей поодинці. За задумом, діти повинні мати двох батьків—батька і матір. Жодна інша модель або процес не можуть замінити цього.

Багато часу тому одна жінка зі сльозами на очах сказала мені, що, будучи студенткою коледжу, вона та її хлопець допустилися серйозної помилки. Він домовився про аборт. У свій час вони закінчили коледж, одружилися і у них народилося кілька інших дітей. Вона розповіла мені, які муки переживає зараз, коли дивиться на свою сім’ю, своїх прекрасних дітей і в своїй уяві бачить порожнє зараз місце, де не вистачає тієї дитини.

Якщо це подружжя розуміє і застосовує Спокуту, вони пізнають, що та подія і біль, що пов’язаний з нею, можуть бути згладжені. Жодний біль не триватиме вічно. Це не легко, але життя ніколи й не планувалося так, щоб бути легким або справедливим. Покаяння і тривала надія, яку приносить прощення, завжди будуть вартими зусиль.

Інше молоде подружжя зі сльозами на очах сказали мені, що вони щойно повернулися від лікаря, де їх повідомили, що у них не може бути власних дітей. Вони були вбиті горем через цю новину і здивувалися, коли я сказав їм, що насправді їм доволі пощастило. Вони не розуміли, чому я сказав це. Я сказав їм, що їхня ситуація є набагато кращою за ті, в яких опинилися інші подружні пари, які могли б бути батьками, але відкинули цей обов’язок і егоїстично уникали його.

Я сказав їм: “Принаймні ви хочете мати дітей і це бажання буде великою мірою вам на користь у вашому земному житті і поза ним, оскільки воно забезпечуватиме духовну та емоційну стабільність. Зрештою, завдяки тому, що ви хотіли дітей, але не могли їх мати, ви будете у набагато кращому становищі, ніж ті, хто могли їх мати, але не захотіли цього”.

Є пари, які все ніяк не одружаться, і тому у них немає дітей. Дехто, через незалежні від них обставини, виховують дітей самі, як матір або батько. Це становище є тимчасовим. За вічним планом плину речей—не завжди у смертному житті—праведні бажання і прагнення буде здійснено.

“Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей!”3.

Найважливіший результат усієї активності в Церкві полягає у тому, щоб побачити, що чоловік, його дружина і їхні діти щасливі вдома, захищені принципами і законами євангелії, надійно запечатані завітами вічного священства. Чоловіки й дружини повинні розуміти, що їхнє першочергове покликання—від якого їх ніколи не буде звільнено—виконувати свої обов’язки одне перед одним і тоді перед своїми дітьми.

Одним з великих відкриттів батьківства є те, що ми навчаємося від своїх дітей набагато більше стосовно того, що насправді має значення, ніж ми це будь-коли засвоювали від своїх батьків. Ми починаємо розуміти істину в пророцтві Ісаї, що “дитина мала їх водитиме”4.

В Єрусалимі Ісус “дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав:

“Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти,—не ввійдете в Царство Небесне!

Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім”5.

“Ісус же сказав: “Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене,—бо Царство Небесне належить таким.

І Він руки на них поклав, та й пішов звідтіля”6.

У Книзі Мормона ми читаємо про відвідування Ісусом Христом Нового світу. Він зціляв і благословляв людей та наказав, щоб вони привели до Нього малих дітей.

Мормон пише: “Вони привели своїх малих дітей і поставили їх на землю навколо Нього, й Ісус стояв посередині; і натовп розступився, доки всіх їх не було приведено до Нього”7.

Тоді він наказав людям опуститися навколішки. Оточений дітьми, Спаситель схилив коліна і молився нашому Батькові на Небесах. Після молитви Спаситель заплакав “і Він узяв їхніх малих дітей, одного за другим, і благословив їх, і молився Батькові за них.

“А коли Він зробив це, Він знову заплакав”8.

Я розумію почуття Спасителя до дітей. Можна багато чого навчитися, наслідуючи Його приклад у тому, як молитися, благословляти і навчати “тих маленьких”9.

Я був 10-м у сім’ї з 11-х дітей. Наскільки мені відомо, ні мій батько, ні моя мама, не служили у видних покликаннях в Церкві.

Наші батьки вірно служили у своєму найважливішому покликанні, як батьки. Наш батько керував нашою сім’єю у праведності, завжди без гніву і залякування. А могутній приклад нашого батька підкріплювався люблячою порадою нашої матері. Євангелія має могутній вплив у житті кожного з нас в родині Пекерів, і так буде і в наступному поколінні, і далі й далі, аж на скільки ми можемо уявити собі.

Я маю надію, що мене вважатимуть таким же хорошим чоловіком, як і мого батька. До того, як почути слова “гаразд” від мого Небесного Батька, я сподіваюся спершу почути їх від свого батька зі смертного життя.

Багато разів я замислювався над тим, чому мене покликали апостолом, а пізніше президентом Кворуму дванадцятьох, незважаючи на те, що я виховувався в сім’ї, де батька можна було назвати малоактивним. Я не єдиний член Кворуму дванадцятьох з подібною біографією.

Зрештою я зміг побачити і усвідомити, що, можливо, мене було покликано саме завдяки тим обставинам. І я зміг зрозуміти, чому в усьому, що ми робимо в Церкві, нам, як провідникам, потрібно надавати можливість батькам і дітям проводити час разом, як сім’я. Провідники священства повинні потурбуватися про те, щоб церковна сім’я сприяла у цьому.

Існує багато речей у житті за євангелією Ісуса Христа, які не можна оцінювати за записами у графіках відвідуваності. Ми зайняті справами, що стосуються приміщень, бюджетів, програм і процедур. Займаючись цим, можна забути про сам дух євангелії Ісуса Христа.

Надто часто хтось підходить до мене й каже: “Президенте Пекер, чи не було б краще, якби … ?”

Зазвичай я зупиняю їх і кажу: “ні”, оскільки я припускаю, що пропозиція стосуватиметься проведення нового заходу або впровадження нової програми, які заберуть більше часу або коштів у сім’ї.

Сімейний час—це священний час і його потрібно захищати й шанувати. Ми закликаємо наших членів Церкви виявляти відданість своїм сім’ям.

Щойно одружившись, ми з дружиною вирішили, що прийматимемо дітей, які народяться у нас, з належною їхньому народженню й зростанню відповідальністю. У свій час вони створили власні сім’ї.

Двічі у нашому шлюбі, під час народження двох наших маленьких хлопчиків, лікар казав нам: “Не думаю, що ваша дитина виживе”.

Обидва рази ми були готові віддати власне життя, якби тільки наш маленький син міг зберегти своє. Пропонуючи своє життя, ми усвідомили, що таку саму відданість виявляє і Небесний Батько до кожного з нас. Який божественний задум!

Зараз, на заході нашого життя, ми з сестрою Пекер розуміємо і свідчимо, що наші сім’ї можуть бути вічними. Якщо ми дотримуємося заповідей і живемо за євангелією повною мірою, ми будемо захищені і благословенні. Маючи дітей, онуків і правнуків, ми молимося, щоб кожен в нашій зростаючій сім’ї ставився з такою ж відданістю до тих дорогоцінних маленьких.

Батьки й матері, коли наступного разу ви колисатимете на руках новонароджене дитя, ви можете здобути бачення таємниць і цілей життя. Ви краще зрозумієте чому Церква така, як вона є, і чому сім’я є основною організацією в часі та у вічності. Я свідчу, що євангелія Ісуса Христа—істинна, що план викуплення, який було названо планом щастя,—це план для сімей. Я молюся Господові, щоб сім’ї в Церкві мали благословення, батьки і діти, щоб ця робота просувалася вперед за задумами Батька. Я свідчу про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.